ЛЮДМИЛА АДАМЧУК: «РОЗВИТОК МОЖЛИВИЙ ЛИШЕ ЗА БАЖАННЯ ЖИТИ КРАЩЕ»

Висвітленню питання корпоративної соціальної відповідальності в агропромисловому комплексі наше видання приділяє постійної уваги. Нещодавно нам пощастило поспілкуватися з надзвичайною людиною, безмежно закоханою в свою справу і відданою землі та землеробам — Людмилою Пилипівною Адамчук, заступником генерального директора з соціальних питань і управління персоналом ТОВ «Волочиськ-агро», яке входить до складу агропромхолдингу АСТАРТА. Розпитувати її ні про що не довелося, адже соціальному працівникові і цілителю людських доль за покликанням, фаховому педагогу з понад двадцятирічним стажем є багато чого сказати. Наша розмова — фактично щирий монолог людини з безмежним серцем, небайдужої до чужої долі, її власна історія кохання до землі і людей, що на ній працюють. Днями Людмила Адамчук відзначатиме 60-річний ювілей, тому символічно саме зараз надати їй слово, аби поділитися з читачем неоціненним досвідом вирішення соціальних проблем і турботи про людину праці на землі, досвідом, який вона здобула щоденно вирішуючи ці питання в рідній компанії останні п'ять років. Між тим, переконайтесь у цьому самі.

— Людина більшість свого часу проводить на роботі. І наскільки комфортною буде атмосфера, наскільки сприятливими будуть умови для роботи, настільки ефективною буде віддача працівника.

АСТАРТА завжди приділяла значну увагу мотиваційному клімату в компанії. Наприклад, проводиться щорічна оцінка діяльності працівників, що дозволяє виявляти потенціал для їхнього розвитку та відмічати ініціативних. Стимулом для більш ефективної праці є заохочення працівників. Так, уже багато років у компанії проводяться конкурси з належним призовим фондом «Кращий за професією», що для працівників сільського господарства є дуже важливим, адже це, крім іншого, є підняттям ролі виробничників, які працюють у полі і на фермі.

АСТАРТОЮ прийнято соціальну програму для працівників, яка зумовлює допомогу при хворобі, при народженні дитини, для відзначення визначних дат та ювілеїв. Окремо діє програма підтримки учасників АТО та членів їхніх родин, яка розпочалася з проекту «Шлях заради життя».

Тренінг «Вас вітає АСТАРТА» став незамінним для працівників-початківців, щоби вони більш комфортно почувалися в компанії, розуміли і розділяли її цінності, працювали з душею і відчували гордість за те, що вони є необхідною складовою компанії-лідера аграрного бізнесу.

Роль соціального працівника полягає у тому, щоби працювати з кожною людиною в компанії, забезпечити їй належні психологічні умови, допомогти виявити її сильні сторони як спеціаліста і як людини, а разом із тим виявити та максимально нівелювати слабкі сторони, допомогти у розв'язанні проблем. Але цим робота соцпрацівників АСТАРТИ не обмежується, бо аграрне виробництво розташоване в межах конкретних населених пунктів, тому тут важливо вміти співпрацювати з їхніми мешканцями — пайовиками і орендодавцями, місцевими громадами в цілому. Тож моя робота полягає також у розвитку такої співпраці, у координації роботи керівників і спеціалістів компанії у стосунках із громадами.

На землі працюють

дуже сильні люди

— Робота в сільському господарстві, робота, яка пов'язана з землею, завжди була дуже напруженою, важкою і відповідальною. Її не можна зупинити будь-коли, як автомобіль. Тому у людей, які приходять працювати на землю, слід виховувати, перш за все, любов до землі. Бо, наприклад, на агрономові лежить величезна відповідальність від першої зернинки, кинутої в ріллю, до збирання врожаю. І тут не можна злукавити, бо це командна робота, де тісно пов'язані і керівник виробничого підрозділу, і агроном, і інженер, і тракторист, і ще ціла купа людей, від яких залежить кінцевий результат. Тому у цій команді має бути величезна відповідальність один перед одним за цей результат.

Разом із тим, на землі працюють дуже сильні люди. Якось на зустрічі зі студентами Кам'янець-Подільського державного аграрно-технічного університету, яку ми проводили разом із представниками потужних вітчизняних агроформувань, мені задали питання, мовляв, якщо у вас всіх так все гарно, як ви розповідаєте, то чому ж ви систематично приїжджаєте і шукаєте собі нових працівників. Відповідь полягає в усвідомленні того, що робота на землі дуже непроста: вона вимагає і знань, і сили в широкому розумінні, й уміння працювати в команді, і такої великої відповідальності, що не кожен може це витримати. Молоді люди переважно вишукують, де можна швидко і порівняно легко заробити гроші. І дуже мало таких, хто твердо визначився зі своїм бажанням працювати на землі з певних причин: у когось батьки працювали на землі і були задоволені тим, комусь у школі привили любов до села. І вони усвідомлюють, що це важка робота без вихідних, без жалю до себе; ця робота безкінечна і вона потребує повної віддачі. І не кожен виявляється до цього готовий. Можливо, колись у майбутньому і вдасться зробити робочій день на селі нормованим та фіксованими вихідними, але ще не тепер.

Молоді потрібна розвинена інфраструктура: поживши впродовж навчання у місті, молодому фахівцеві хочеться в селі також цілодобово мати швидкісний інтернет і гарячу воду в крані тощо. Тому АСТАРТА також постійно допомагає громаді дбати про соціальну сферу села, ремонтувати дороги, прокладати водогони, пробурювати водні свердловини та ремонтувати будівлі.

Про ринок землі

і варену ковбасу

— Так ІсториЧно склалося, що через зубожіння місцевих бюджетів вся соціальна підтримка сільського життя лягла на плечі АСТАРТИ в місцях її присутності, бо корпоративну соціальну відповідальність було покладено в основу діяльності компанії її фундатором та беззмінним генеральним директором упродовж майже чверті століття Віктором Петровичем Іванчиком.

Для нас як аграрної компанії основою розвитку є земля, і тому ми розглядаємо землю не як засіб виробництва, а як найголовніший і найцінніший актив. І тому ставлення до землі і до її власників — пересічних селян — базується в АСТАРТІ на повазі і взаємовигідній співпраці. Тож наша команда працює так, щоби тримати постійний зв'язок із пайовиками та розуміти, що відбувається в селі. Тому ми на зборах пайовиків обговорюємо здобутки та плани на подальшу співпрацю, а на святах села та врожаю вшановуємо ветеранів праці, досягнення наших хліборобів, цукровиків, тваринників.

Дотепер, на жаль, люди взагалі не поінформовані про те, що робити з землею у разі зняття мораторію на її продаж. Це дуже гостре питання. Виступаючи перед селянами, я чимраз доношу переконання Віктора Іванчика про те, що землю не слід продавати і сподіватися одномоментно розбагатіти від її продажу. Набагато доцільніше було би здавати землю в оренду і доходи від неї розподілити на довгі роки, залишити землю у спадок дітям і онукам. З часом, відродивши економіку і провівши інвентаризацію земель, можна збільшувати відсоток вартості паю. А це означає, що передаючи землю з покоління в покоління, родини матимуть суттєву фінансову підтримку. Продавши землю один раз, ніхто з теперішніх власників, думаю, не зможе купити її знову. Бо у перекупників вона коштуватиме в рази дорожче.

АСТАРТА ставиться до землі як до загальнонаціонального багатства, як до головного скарбу держави. Тому обробляє її по-господарському, підвищує родючість ґрунтів, здорожуючи у такий спосіб і власність наших орендодавців. Дбаючи про соціальну складову життя, компанія дозволяє селам не просто виживати, а жити і розвиватися, мати завтрашній день. Добре, що селяни наразі усвідомлюють, що бізнес на селі повинен бути довгостроковим, як говорить Світлана Мозгова — директор департаменту з корпоративного партнерства компанії, яка бере участь у таких зустрічах із пайовиками АСТАРТИ. І це тому, що люди розуміють: потужний бізнес — це робочі місця, сплачені до місцевих бюджетів податки, підтримка соціальної сфери. Якось, коли я працювала заступником голови Хмельницької райдержадміністрації з гуманітарних питань і у нас по три-чотири місяці не виплачувалися зарплати, до мене прийшла дуже старенька бабця і запитала, чи буде виплата другої частини коштів із 2,5 тис. німецьких марок для остарбайтерів. Я поцікавилася, навіщо ж їй та валюта. А вона відповіла: «Та вони мені вже не треба. Але я дуже хочу вареної ковбаси! Якби я получила ті марки, купила би собі вареної ковбаси та наїлась би так, що після того можна було би і вмерти».

Так і наша земля у разі продажу вартуватиме вареної ковбаси: місяць ми поїмо гарненько, а потім залишимося і без грошей, і без землі. Тому зараз слід пережити непрості сьогоднішні часи, втриматись від спокуси швидких грошей, але залишитися і з землею, і з тією порядною компанією, яка здатна не лише дати селянам гідну роботу і стабільний дохід від оренди паю, а й збільшувати вартість цієї оренди, вкладати кошти в дитячі садочки і школи, щоби комфортно почувалися в них діти, допомагати ФАПам і клубам, дбати про своїх пайовиків.

Співпраця

з громадами:

від абсолютної пасивності

до активної участі

— Село виживе за умови створення нових робочих місць. Тоді людина матиме можливість заробити гідну заробітну плату, зможе утримувати сім'ю, а АСТАРТА слугуватиме джерелом додаткової суттєвої підтримки як окремого пайовика, так і розвитку інфраструктури усього села. Компанія тільки у «Волочиськ-агро» забезпечує близько двох тисяч робочих місць, а загалом у структурі АСТАРТИ працює більше 13 тисяч осіб. До того ж, тільки у вигляді податків і зборів 2016 року компанією сплачено до бюджету 709 млн грн, і ще 808 мільйонів становили виплати за оренду паїв. На соціальні програми та благодійність було спрямовано 35 млн грн.

Разом із тим АСТАРТА не може перебрати на себе функції держави щодо забезпечення соціальних потреб села. Нині ж воно залишене державою напризволяще: торгівля приватна, побутових послуг в селі немає, але це не означає що люди їх не потребують, транспортного сполучення між населеними пунктами практично немає і дороги ніхто не ремонтує. Але так не повинно бути. Має бути співпраця держави, агровиробників і місцевих громад. Бо розвиток можливий лише за умов бажання самої громади жити краще, а ми готові підтримувати її ініціативи.

Дякувати Богу, останнім часом активних громад, керівників медичних установ і навчальних закладів, які прагнуть покращити матеріальну базу ввірених їм закладів і зробити більш сучасними методи роботи, стає все більше. Вони не просять у нас гроші, а залучають до участі в спільних програмах розвитку. Наприклад, ми виступили спонсорами у проекті громади, яка перемогла в інвестиційному конкурсі із залучення іноземних фондів для створення сучасної лікарської амбулаторії. Наразі ми займаємося її оснащенням. Нещодавно подарували ФАПу в Юсківцях (Тернопільська обл. — прим. ред.) комп'ютерний кардіограф вартістю 44 тис. грн.

Компанія також виступає консультантом при складанні проектів корпоративної соціальної відповідальності із залученням громади, пайовиків та державних установ. Тобто ми поступово вишукуємо способи, проводимо тематичні навчання та зустрічі, щоби заохотити громади розвиватися самим, переходити від пасивності до активної участі у розбудові власних населених пунктів, організації приватних підприємств, залученні інвесторів і створені привабливих умов для життя та відпочинку людей.

Після об'єднання громад у селах серед впливових людей залишаються лише староста та, в нашому випадку, керівник виробничого підрозділу. Але слід зробити комунікації між агрофірмою і пайовиками відвертими і системними. Відтак є ініціатива створення дорадчих рад села, до яких входять авторитетні люди, що небайдужі до долі цього населеного пункту і бажають змінити її на краще. Такі зміни починаються з елементарного — розчистка кладовищ, розчистка доріг, наведення порядку на берегах водойм або спільні толоки, коли господарство виділяє будматеріали, а самі роботи виконують мешканці села. Навіть кому подарунок до свята зробити або кого відзначити, нехай також вирішує ця дорадча рада. І якщо таких 5-10 активістів «розхитають» село, доведуть можливість позитивних змін, це буде поштовхом для розвитку. Щоби бути сильною, громада має знати, навколо кого і навколо чого об'єднатися.

Хочеться почути

пайовика

— ВІд Часу роботи ми налагодили тісний контакт з сільськими громадами. Але разом із тим, хочеться почути пайовика. «Волочиськ-агро» обробляє землю у 62 населених пунктах, і зараз ми проводимо збори пайовиків — відкриті зустрічі з людьми в кожному з цих сіл. Тож робота триває щодня, включаючи суботи, часто-густо я маю по дві-три такі зустрічі на день. Хочеться побачити, наскільки пайовику з нами комфортно працювати, які є проблеми, що болить.

Ми прагнемо прозвітувати щодо проведеної роботи, щоби люди знали, хто орендує їхні паї — ми демонструємо слайди з портретами, показуємо економічні показники і обсяги зробленого за весь період роботи і за останній рік. Люди мають право знати, наскільки ми чесні, прозорі і відповідальні. Коли я називаю цифри сплачених АСТАРТОЮ податків і виплат на паї, а їхня прозорість є принциповою позицією нашого керівництва, і ця сума значно перевищує мільярд гривень, то люди щиро здивовані: вони не вірять, що в державі є великі структури, які чесно сплачують податки. Хочу сказати, що якби всі ті люди, які володіють бізнесом в Україні, були так само порядними по відношенню до держави, то ситуація в країні була би зовсім іншою.

Ще більше здивування і навіть задоволення у селян викликає інформація про те, що наповнення бюджету податками стало можливим завдяки тому, що вони свідомо здали в оренду нашій компанії свою землю, і це дало можливість отримувати пенсії і виплачувати зарплати лікарям і учителям, будувати дороги, утримувати військо. Це наша спільна з пайовиками заслуга.

Відтак подальша співпраця викликає жвавий інтерес, бо результати стали відчутними. Коли АСТАРТА заходила на Хмельниччину 2009 року і створювалося «Волочиськ-агро», люди були розгубленими, питання кому віддати пай стояло дуже гостро. Разом із тим, компанія як така на Заході України була маловідомою. Тому за ці роки роботи нам довелося докласти максимум зусиль, щоби довести людям правильність їхнього рішення. І сьогодні є розуміння того, що вони свій вибір зробили правильно. Виплати на пай у нас одні з найбільших у регіоні, це по-перше. По-друге, скрізь у місцях присутності ми відновлювали і відтворювали об'єкти соціальної сфери — це можна побачити на власні очі. Відчутною, вкотре повторю, є соціальна допомога пайовикам: виїзні обстеження лікарів на місцях, та сама оранка городів, безкоштовне завезення соломи і жому для годівлі свійської худоби тощо.

Протягом 2013-2016 років ми впроваджували три основні програми: «Програма розвитку сільських громад», «Програма розвитку освіти сільських навчальних закладів» і «Програма розвитку та підтримки сільської медицини». Відтак було відремонтовано і відновлено роботу 12 ФАПів, на загал фельдшерсько-акушерським пунктам подаровано 28 сучасних кардіографів, проводилися різні навчання лікарів, у селах пробурено 37 свердловин (адже колись ми змушені були возити людям воду цистернами, бо її ніде було взяти). Заміну вікон, де була така необхідність, провели в 16 школах, у 12 школах зроблено систему каналізації і облаштовано внутрішні вбиральні. Дуже серйозно ми відпрацювали програму «Шлях заради життя», яка полягала в наданні соціально-психологічної допомоги нашим військовим, які повернулися із зони бойових дій на Сході України, та членам їхніх сімей, родинам загиблих та переселенців. Таку допомогу було надано понад тисячі обпечених жахіттям війни людей, щоби вони змогли пережити невиправні втрати і повернутися до мирного життя (див. «Шлях заради життя», «Агропрофі», №6 від 12 лютого 2016 р. — прим. ред.).

Сьогодні успішно працює проект «Від зернинки до рослинки» — це проект із гуманної педагогіки за оригінальною концепцією визнаного у світі педагога і психолога сучасності Шалви Амонашвілі. Гуманна педагогіка орієнтована на особистість дитини та абсолютно заперечує авторитарну, наказову педагогіку. Гуманна педагогіка не означає виховання доброї, але слабої особистості, ні — то є сила, то є воля, виховання індивідуальності і вишукування вроджених талантів. Бажання познайомитися з нею виявили більше 100 вчителів із шести наших шкіл (аналогічний проект компанії на Полтавщині охоплює 60 шкіл). Заняття для них проводяться тричі на місяць, і ми щасливі, що змогли організувати стільки зацікавлених людей на велику спільну роботу навколо ідеї виховання потенційно нової гідної людини. Якби я особисто зустрілася з Амонашвілі і познайомилась із його концепцією у ті роки, коли сама працювала в школі, то я була би зовсім іншою.

Про особисте

— МоЯ повага до людей села, до їхньої важкої праці йде з дитинства, бо мої батьки все життя тяжко працювали на землі. Тато Пилип Антонович більшість життя пропрацював бригадиром у колгоспі без вихідних і свят, а коли вже сил не було, ходив за худобою на фермі. І ця відповідальність передалася мені.

Від мами, Олени Григорівни, лишилися моторний характер і пісні. Мама теж життя поклала ланковою. Дуже любила співати. Її любимою була «Цвіте терен». Батьки, як і решта селян, просто жили, виховували дітей, а нас в родині було троє — два старші брати і я — і вірили в дитячу кращу долю.

Пам'ятаю, як батько приносив з поля додому трошечки молока, пляшку якого брав із собою. І якщо були суниці, які у нас називали бузюнками, то він збирав їх до того молока і казав: «Діти, то вам від зайця!» Яке те молоко було незвичайне — в полі під сонцем воно ставало таким смачнючим; і хоч в хаті стояла банка з молоком, але хотілося саме того, бо воно було «від зайця».

Мені пощастило вчитися в унікальній школі, яку дуже любили діти, в надзвичайному історичному селищі магдебурзького права — Чорний острів, де бував Ференц Ліст і вчителював Леонід Глібов.

Увесь свій вільний час ми проводили в школі, бо вчителі були надзвичайні, яких я згадую з глибокою вдячністю. Я примудрялася встигати скрізь — займатися спортом, брати активну участь у драматичному гуртку. А ще я мала надзвичайно відповідальне навантаження — я була молодшою вожатою молодших класів. На вчителювання мене надихнула моя любима вчителька, дай Боже їй здоров'я, Діна Миколаївна Черпакова. Аби визначитися з майбутнім, вона порадила мені попрацювати піонервожатою, і я два роки віддала Пироговецькій ЗОШ.

По закінченні Кам'янець-Подільського педінституту повернулася до рідної Чорноострівської школи вчителем російської мови і літератури. Мені завжди по життю щастило з оточенням — довкола повсякчас опинялися і опиняються люди, з якими легко порозумітися. У нашій школі на 460 учнів був унікальний педагогічний колектив, і я довгий час працювала заступником директора з виховної роботи, а потім стала директором. На той час у країні почалося створення шкіл нового типу, і ми стали однією з перших в області — мали чотири підготовчі профілі, стовідсотковий вступ випускників до навчальних закладів, освоїли три соросовські гранти. Ми впроваджували інноваційні технології в навчальний процес, вчителі і діти завжди були одним цілим, і це було надзвичайно. Так промайнуло більше 20 щасливих років, і ми дотепер маємо дуже теплі стосунки з більшістю моїх учнів.

Працювати в Хмельницькій райдержадміністрації на посаді заступника голови з гуманітарних питань мене запросив 1996-го Володимир Антонович Цимбалюк, коли в районі тривалий час не виплачувалися пенсії, заробітні плати бюджетникам. І потрібно було організувати цих людей без копійки в кишені до продуктивної роботи, а також зменшити цей руйнівний удар. Мені довелося керувати медициною, освітою, соціальним фондом, культурою, молодіжними і спортивними організаціями тощо. Нам вдалося в стислі терміни створити потужну команду наших керівників гуманітарної сфери, налагодити роботу лікарні, освітніх і культурних закладів. В районі ми відроджували власні творчі колективи, і за три-чотири роки наші вісім колективів отримали звання Народний. Медицина не мала елементарного, не було навіть бензину, щоб швидка могла дістатися на виклик. Багато було зроблено для дітей — власними силами відновлено роботу дитячого садка, створено літній табір відпочинку дітей, реабілітаційний центр для роботи з дітками-інвалідами.

Я була впродовж чотирьох скликань депутатом Хмельницької районної ради. До неї також було обрано Ніну Іванівну Словіцьку, яка очолює наш структурний підрозділ «Хлібороб» у Жучківцях. Тож добрі товариські стосунки з нею, а також Петром Володимировичем Іващуком, Віталієм Миколайовичем Олуйком і тривале знайомство з Ігорем Васильовичем Данилюком дозволили мені долучитися до розбудови ТОВ «Волочиськ-агро» агропромхолдингу АСТАРТА.

Якщо говорити про особисте, то у мене хороша сім'я. З моїм унікальним і надзвичайно порядним чоловіком Валерієм Павловичем Адамчуком цьогоріч ми відзначили 40 років щасливого подружнього життя. Він потомственний залізничник, ветеран праці, який не усвідомлює свого життя без тих двох колій і ніколи не мріяв бути на високій посаді. Валерій чудово розуміє, що робота для мене вартує дуже багато в житті. Разом із тим, у нас так заведено, що я можу говорити багато, але те, що скаже чоловік — то святе. У нас двоє прекрасних синів, вихованню яких більшість часу присвятив батько: старший Олександр Адамчук — полковник прикордонних військ, начальних факультету прикордонного контролю в Національній академії Державної прикордонної служби України; молодший Сергій Адамчук — юрист, працює секретарем господарського суду Хмельницької області; вони обидва кандидати наук. У нас є дві невісточки Юлія та Ірина і троє внуків Матвій, Єва та Ілля.

Я не терплю брехні і зрад. Не терплю посадовця, від якого людям немає ніякого пуття. Я мушу говорити в очі те, що я думаю, але не вмію тримати за душею зла. В біді я готова підтримати і в радості порадіти за людину. Я люблю зустрічатися зі старими надійними друзями, посидіти і просто поговорити. Терпіти не можу самотності і маю бути постійно серед людей — говорити з ними, слухати — і обов'язково працювати. Я житиму, поки біжу.