ЧИ ДОВГО ТРИВАТИМЕ СОЛОДКЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ЦУКРОВАРІВ?

Повний текст у друкованій версії

Одна із найстаріших галузей країни — цукрова, хочеться вірити, відроджується. Заводи модернізуються та покращують якість продукції, і саме значний експорт стає локомотивом розвитку галузі. Вже нинішньої весни площі посівів цукрових буряків можуть суттєво збільшитися, адже на світовому ринку український цукор користується попитом — обсяг його експорту зріс втричі й відвантаження продовжуються. Для того, щоб усвідомити, як діяти в ситуації зростання, фахівці солодкої галузі зібралися на І Міжнародний конгрес для виробників та переробників цукрових буряків Sugar World 2017, організатором якого виступила Національна асоціація цукровиків України «Укрцукор».

У ході конгресу міністр аграрної політики та продовольства України Тарас Кутовий зазначив, що минулий рік видався досить позитивним для галузі і наразі перед виробниками стоїть нове амбітне завдання — вийти нового року на обсяги експорту в 1 млн тонн цукру. «Цей рік, — сказав він, — можна визначити як рік чіткої динаміки: на 25% виросли площі посіву в попередньому році, на 30% зросла цукросировина, на 40% більше цукру виготовили, тому така світова практика і динаміка дійсно вражає».

Класна штука — статистика: якщо спершу щось скоротилося в рази, а потім зросло на 5% — уже можна констатувати успіх.

Так і з українським цукром — нинішні успіхи можуть радувати, але загальні обсяги вражають лише людей з короткою пам'яттю. Ми ж бо пам'ятаємо, що 1991-го, коли пік розвитку галузі давно минув, буряковий клин в Україні складав 1,5 млн га, а вирощені коренеплоди тоді переробляли під 200 заводів, даючи на-гора понад 4 млн тонн цукру. А деякі старожили пам'ятають і 5,6 млн тонн цукру, що вироблявся в Україні з вітчизняної сировини. Нині обсяги скромніші: за даними НАЦУ «Укрцукор», минулого року під буряками було менше 300 тис. га (ми ще 1913-го сіяли 558 тис. га, а 1965-го — аж 1,86 млн га), а вирощені коренеплоди переробляли лише 42 заводи. Їх спільний ужинок склав 2 млн т цукру.

Щоправда, були й інші часи, в лихі 1990-ті, коли через загальний дефіцит цукор видавали по картках, тому доводилося вибирати: або руки з милом, або чай із цукром. Пам'ятаєте?

Краще менше, та краще

Але не хочеться псувати людям свято і виглядати похмурим критиканом. Інколи, втративши в кількості, набираєш в якості. Здається, українське цукровиробництво йде саме таким шляхом. Судіть самі — площі висіву скоротилися більш ніж вп'ятеро, а кількість заводів — у 4,5 разу, проте за рахунок більш ніж двократного збільшення врожайності буряків, виробництво цукру скоротилося значно скромніше, ніж площі вирощування чи потужності з переробки.

Здавалося б — що ті 300 тис. га, на котрих нині вирощують цукрові буряки — лише 1% від загального земельного масиву аграрного виробництва. Куди йому тягатися з 5 млн га під пшеницею, кукурудзою чи соняшником. Приблизно один відсоток дають і 5,3 млрд грн, котрі буряководи додають до загального валового продукту вітчизняного сільського господарства.

Проте у цукровиробництві арифметика працює дещо по-іншому — не так лінійно, як у рослинництві. Оці 300 тис. га дають роботу 90 тис. працівників, зайнятих у виробництві сировини, її переробці та логістиці готової продукції, а це вже понад 10% від кількості зайнятих. До того ж цукровиробники виробляють продукції (не лише цукру, але й жому, меляси тощо) 99 тис. грн на кожний із тих 300 тис. га, що загалом дає 29 млрд грн, а реалізація продуктів переробки цукрових буряків у структурі харчової промисловості складає вже 6%.

Не менш вагомим є і вклад цукроробів у бюджет країни: загальна сума податків і зборів, сплачених підприємствами галузі минулого року — від ЄСВ до ПДВ — складає 3,25 млрд грн. Окрім того, цукровари внесли свою частку у ті 40% валютних надходжень країни, котрі дає агросектор — внесок галузі 2016 року склав майже $230 млн.

Та як цифрами не грайся, все одно через них де-не-де та й промайне сувора дійсність — внутрішній ринок ніколи не дасть змоги розвиватися цукровій галузі. Саме в цьому і полягає причина падіння обсягів виробництва, котру ми спостерігали з початку 1990-х і аж до останнього часу. Причина до болю проста — після розвалу планової економіки нашими виробниками був втрачений колосальний ринок на пострадянському просторі, а самі українці, як не стараються, а більше 1,6 млн т цукру спожити не можуть.

Заводи старі, обладнання енерговитратне, і нові ціни на газ поховали галузь надовго, якщо не назавжди. Бо за такої собівартості цукру, якою вона була в Україні, продати його на зовнішніх ринках було нереально. Адже навіть нині, після модернізації та задіяння комплексу заходів з енергозбереження, частка палива в собівартості цукру складає 27%, а на переробку 1 тонни буряків витрачається в середньому 33 м3 газу (десять років тому було 51 м3)! Галузь занепадала, і щоб її остаточно добити, на цілісні майнові комплекси заводів хижою зграєю налетіли «інвестори». Ні, вони зовсім не збиралися відновлювати виробництво чи модернізувати обладнання — якраз навпаки — обладнання і було їх головною метою, бо «нержавійка» добре йшла на ринку вторсировини.

З іншого боку — поки ми чухали потилиці, дивлячись на це неподобство, наші вчорашні імпортери самі так наростили виробництво цукру, що скоротили залежність від імпорту. Приміром, Киргизстан 2015-го і 2016-го імпортував по 76 тис. т цукру, а нині посіви цукрових буряків там зросли втричі, тож цілком можливо, що він зможе повністю закрити потреби внутрішнього ринку своїми силами. Інші ж (наприклад, Росія) — самі перетворилися на експортерів, а значить ми не лише втратили ринки, але й виростили собі конкурентів.

Якби справи і далі йшли такими темпами, Україна цілком могла перетворитися на такого собі нетто-імпортера цукру, як це було свого часу з соняшниковою олією. Нам пощастило, що цукрові буряки за десятиліття планової економіки стали невід'ємною часткою сівозміни, тож селяни не звели їх нанівець. Сприяв цьому й ухвалений 1999-го Закон «Про державне регулювання виробництва i реалiзацiї цукру».

Повний текст у друкованій версії