ЙОГО РАДСАД ЦВІСТИМЕ ВІЧНО

Є люди, котрі не витримують випробувань долі, ламаються під тиском обставин і ремствують на нещасливу планиду, а відтак – бачать світ у темних тонах. Та є й інші – випробування їх загартовують, як крицю, і незважаючи на труднощі та проблеми, такі люди бачать довкола лише позитив. Можливо, саме тому і вистачає їм сил чинити опір долі?

8 червня невблаганна смерть вибила з славної когорти Героїв України-аграріїв Миколу Івановича Бялика, забрала у розквіті літ – у травні йому виповнився лише 61 рік.

Микола Іванович – людина-легенда, представник небагаточисельної групи керівників, котрі на перше місце ставили людину й її гармонійний розвиток, а не прибутки і показники. Саме тому у його господарстві «Радсад», відомому на всю Україну, люди були творцями спільних успіхів. Миколаївщина ще довго сумуватиме за ним.

А народився він на Хмельниччині і був старшим сином у дружній селянській родині, що виховувала трьох хлопців і дівчинку. Мама, Антоніна Василівна, працювала в радгоспі, який спеціалізувався на вирощуванні кісточкових дерев, а батько, Іван Миколайович, робив механізатором. Родинне виховання було трудовим, адже у сім'ї було велике господарство: і свійська худоба, і птиця, тому з шести років Миколка пас родинні корови, а потім – з 4-го до 7-го класу – випасав вже радгоспівське стадо.

Та не роботою єдиною жив юнак, було у нього захоплення, так би мовити, для душі. Маленьким хлопчиком він вперше побачив духовий оркестр і «захворів» музикою – йому так хотілося грати на блискучій трубі! І коли шкільний учитель музики набирав гурток духових інструментів, Миколка був дуже щасливий, що пройшов прослуховування. Так, з першого класу він грав на корнеті – мідній трубі з поршнями у великому духовому оркестрі. Спочатку грали марші, вальси, танго, потім вивчили польки з гопаками. На урочистих державних заходах – різних святах, змаганнях, відкриттях – оркестр грав безкоштовно. На весіллях же грали по три дні, на проводах в армію – майже цілу ніч, і заробляли непогану копійчину, та й самі потроху танцювали.

У школі Микола вчився непогано, але кілька трійок мав. Село було велике, в родинах – мінімум по двоє дітей, а то – по троє-четверо, тому шкіл було дві: одна молодша – з 1-го до 4-го класу, друга – з 5-го до 10-го, однак після 8-го класу діти навчалися вечорами, тому що не вистачало приміщень. Батько завжди привчав синів до праці, але був людиною прагматичною і завжди казав, що треба здобувати освіту, бо без неї буде дуже важко в житті пробитися. З усіх дітей в родині Микола єдиний його ослухався і залишив школу після 8-ми класів. Він любив фізику, математику і креслення, а у батька, як бригадира тракторної бригади, був робочий мотоцикл, на якому хлопець також їздив і який лагодив. Тому коливань, куди йти вчитися, не було – в технікум до машин і механізмів.

Після 8-го класу Микола вступив на навчання до Новоушицького технікуму механізації сільського господарства, та музику не покинув – вже сам став керівником духового оркестру. Директор технікуму Г.С.Снігур його в цьому захопленні дуже підтримував, адже щосуботи на танцях грала не якась там гармошка, а справжній духовий оркестр.

Після технікуму, як і більшість, однолітків відслужив у армії – заправником ракетних установок. Саме під час військової служби трапився нещасний випадок – розлився надзвичайно отруйний окислювач (рідке паливо для ракет), через що Микола Бялик навіть потрапив до шпиталю. І хоча молодий організм ніби і відновився, це отруєння давалося взнаки все життя, а 1994 року призвело до втрати обох нирок. На щастя тодішній Президент України Леонід Кучма, відвідавши «Радсад» і дізнавшись про біду Миколи Івановича, допоміг профінансувати операцію за кордоном.

Після служби в армії юнакові хотілося, реалізувати себе і набуті знання, тому у рідне село він не повернувся, а разом з армійським товаришем просто у військовій формі, поїхали до Києва влаштовуватися на роботу в «Украгротехніку», де працював дядько товариша. В його кабінеті зустрілися з директором Мирівської, що у Кагарлицькому районі, «Сільгосптехніки» з ремонту зернозбиральних комбайнів, і той радо взяв хлопців на роботу. Підприємство було великим – ремонтувало понад 400 самохідних комбайнів на рік. Там здібний юнак виріс до завідувача майстерні. Він би там працював і далі, якби не поїхав до троюрідного брата на весілля і не зустрів там найкрасивішу жінку у світі – свою Олену Макарівну. Вони побралися, і Микола Іванович поїхав на батьківщину дружини, де два роки пропрацював на Смілянській «Сільгосптехніці».

У Радсад їх привела, швидше за все, романтика. Вони були молоді й обох вабили нові світи. Південь України, Крим тоді активно розбудовували, і молодь їхала обживати нові місця, будувати, освоювати, започатковувати… Природа там дійсно чудова – клімат, повітря, лиман. Подружжя з майже дворічним сином Андрійком приїхали сюди 1977-го, і все, що зараз там є, збудовано вже їх руками. Разом із розбудовою однойменних радгоспу і сучасного селища приросла і родина – народився другий син. Микола Іванович розпочав на новому місці з посади заступника директора «Радсаду», на якій пропрацював 14 років. За цей час отримав вищу освіту, закінчивши 1982 року Одеський сільськогосподарський інститут за фахом вчений агроном. А з 1991 року очолив господарство, яким успішно керував понад 20 років.

Виноградарством на цих землях люди займалися ще з часів славетної Ольвії, а «Радсад» виник завдяки підписаній Леніним Постанові Ради народних комісарів про збереження і розвиток виноградарства, підтримку трудових виноградно-землеробських господарств. Відповідно до неї і було створене це підприємство як спеціалізований виноградарський радгосп на базі виноградників німця-колоніста Клюндта, які той заклав ще 1907 року. І від 1921-го воно має назву «Радянський сад», коротше кажучи – «Радсад». Так само називається і селище. Відпочатку було у радсадівців 68 га землі, з яких виноградники займали 26 га, сади – 12 га та решту – орні землі.

Талант керівника полягає в тому, щоб йти до кінця навіть проти течії, якщо впевнений у своїй правоті. Тому у жахливі для виноградарів часи горбачовського «сухого закону» у господарстві не знищили жодного гектару виноробних плантацій, як, на превеликий жаль, це зробили багато підприємств Криму, а удосконалювали асортимент виноградних сортів. Керівник і трудовий колектив уміло використали цю «антиалкогольну кампанію» для того, щоб оновити виноградники, збільшити посадки нових сортів.

Потім були катастрофічні 1990-ті роки аграрних реформ, коли зруйнувалась вщент колгоспно-радгоспна система, які чимало господарств пережити не змогли. Для того, щоб вижити у ті часи, більшість керівників кидалася в крайнощі, а у «Радсаді» навпаки, намагалися працювати стабільно, планово. За останні 22 роки там не лише зберегли структуру господарства, а й наростили виробництво за основними напрямами – виноградарство, садівництво, рільництво і тваринництво.

Сьогодні у «Радсаду» найбільші в Україні площі виноградників – 1200 га, 500 га садів, з яких 55 га – на крапельному зрошенні, та майже 5 тис. га ріллі. Є і власний виноробний завод, оснащений сучасною італійською лінією розливу потужністю 3 тисячі пляшок на годину, котрий може переробляти близько 15 тис. тонн винограду за сезон. «Радсад» виготовляє понад 30 найменувань натуральних вин з власної сировини за класичною технологією, які обов'язково витримуються в підвалах у дубових бутах не менше ніж півроку. Підтвердженням майстерності радсадівських виноградарів і виноробів є те, що їх «Кагор український» зберігається в енотеці Національного виробничо-аграрного об'єднання «Масандра».

Трудові здобутки Миколи Івановича Бялика високо оцінила держава – 13 листопада 2001 року йому присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. Він став першим у Миколаївській області та першим серед вітчизняних виноробів, хто отримав найвищу нагороду держави. Проте працював він не заради відзнак і показників, а заради людей. «Я все життя прагнув бути корисним, робити людям добро. Наскільки це вийшло – вони й розсудять», – казав Микола Іванович.

Сьогодні господарство об'єднує два населених пункти. Це селище Радсад, де живе понад дві тисячі чоловік, – асфальтоване, газифіковане, з водогоном у кожному дворі; має свій будинок культури, школу, дитячий садочок. А Новобогданівку, де тепер понад тисяча мешканців, Бялик приєднав, коли тамтешнє господарство занепало і село було на межі вимирання. Гуртом відновили соціальну сферу, сільгоспвиробництво.

Але крім роботи людина має гідно відпочивати. Тому на утримання соціальних, культурних і спортивних закладів господарство щороку витрачало чималі кошти – близько мільйона гривень. На території Радсадівської сільради дві середні школи, дитячий інтернат. У селах Радсад та Новобогданівка працюють два будинки культури на 500 та 200 місць. На базі Радсадівського будинку культури існують: народний хор, народний хореографічний колектив, зразково-показовий дитячий духовий оркестр, етнографічний ансамбль, хор «Селяночка», в якому завзято співають пенсіонерки, є танцювальні гуртки. Є філії музичної школи, працює дитячо-юнацька спортивна школа.

Микола Іванович справедливо пишався тим, що недарма прожив життя, почувався щасливою людиною завдяки улюбленій роботі та міцній родині. «Справжнє щастя, коли йдеш рано-вранці з задоволенням на роботу, а пізно ввечері – додому», – вважав він. А ще щиро любив свою країну, свою родину, людей, з якими і для яких працював. Тому і вони справді любили свого керівника і підтримували у найтяжчі часи. Завдяки цьому живе «Радсад» і ще багато років має квітнути як рукотворний пам'ятник Миколі Бялику, котрий вкладав у цю землю і людей, що на ній працюють, свої силу, талант і душу.