ЧИ РОДИТИМЕ ЗЕМЛЯ ДЛЯ ОНУКІВ? НАУКОВЦІ ЗА «КРУГЛИМ СТОЛОМ» ОБГОВОРИЛИ РОДЮЧІСТЬ ҐРУНТІВ

Ґрунт – це природно-історичне тіло, яке створилося на певному місці під впливом комплексу природних факторів. Якщо хоча б один з цих факторів забрати – ґрунт загине, як гине він у теплиці чи в горщику з квітами. Відновити такий ґрунт уже неможливо – лише викинути. Тому то й не прижився український чорнозем у Німеччині, куди його вагонами вивозили окупанти. Його місце – лише тут. Так само, як і наше. Тож варто замислитися: чи зможемо ми жити на іншому ґрунті, чи варто дбати про свій?
Проблема втрати родючості українських ґрунтів за останні 20 років стала дійсно глобальною і перетворилася на величезну загрозу для нашої держави. Нинішній стан земельних ресурсів не просто викликає занепокоєння, він спонукає усіх небайдужих бити у дзвони, аби змусити владу і суспільство повернутися обличчям до цієї проблеми, а не ховати голову в пісок, на який невдовзі може перетворитися український чорнозем.
Навіть офіційні цифри вражають: за даними Держземагенства, загальна площа земель, що потребують консервації, тобто вже практично «доведені до ручки» нерадивим господарюванням – 1,1 млн га. З них 625 тис. га – деградовані, тобто не придатні для вжитку. Проте дійсно консервуються, тобто виводяться з обігу – менше 1%, решта залишається в обробітку. Щорічні втрати гумусу земель України складають 0,5 тонни на гектар і в цілому по державі вимірюються мільйонами тонн. В той час як залишаючи на полі подрібнені рослинні рештки, можна знизити цю цифру уп'ятеро. Крім того, збитки лише від ерозії ґрунтів щороку складають близько $10 млрд, а всього таких дегенераційних факторів налічується зо два десятки. Якщо їх усі обрахувати, то втрати щорічно дорівнюватимуть державному бюджету країни. Еталонний чорнозем містить 500 тонн гумусу на гектар, який наразі оцінюється у $200 за тонну. Уявіть лише, яке багатство ми топчемо ногами!
Знайти шляхи збереження і примноження цього багатства намагалися учасники «круглого столу» на тему: «Глобальна проблема втрати родючості українських ґрунтів. Як припинити сповзання до катастрофи», що відбувся 23 січня в інформаційній агенції «Укрінформ». Докладніше у друкованій версії

Коментар
РОДЮЧІСТЬ ҐРУНТІВ ТА ВЛАСНІСТЬ НА ЗЕМЛЮ: НАУКОВЦІ ПРЯМОГО ЗВ’ЯЗКУ НЕ ВБАЧАЮТЬ
З огляду на останні тенденції до створення класу землевласників, ми спитали високоповажних академіків, як на їх думку корелюється захист родючості з формою власності на землю та граничними розмірами земельної ділянки, яка перебуває у власності однієї особи – тими дискусійними тезами, які запроваджуються законопроектом про ринок земель.
Академік Олександр Іващенко вважає, що форма власності має другорядний характер і про це свідчить світовий досвід: у Нідерландах уся земля державна, у сусідніх Бельгії та Німеччині – приватна, проте ґрунтоохоронні заходи чітко виконуються і там, і там. Тому важлива не форма власності на землю, а чітке дотримання законів (і відповідні закони – прим. ред.). Якщо цього не буде – форма власності ролі не гратиме. Приватна власність аж ніяк не стане панацеєю від знищення ґрунтів. Приватний власник, так само, як і орендар, може за кілька років виснажити ґрунт і потім продати його.
З ним солідарний і академік Сергій Булигін, який також вважає, що форма власності ніяк не корелюється зі збереженням родючості. На його думку, якщо виключити фактор корупції, то найкраще, щоб земля перебувала у власності держави. Він запевняє, що з економічної точки зору мінімальна площа наділу, на якій можна вести економічно стале виробництво, складає 700 гектарів. Тому законотворці, заклавши до законопроекту норму у 100 гектарів, або кривлять душею, або спонукають власників землі до явних чи тіньових форм об'єднання земельних масивів. Дрібного власника капіталізм поглине. Крупні аграрні холдинги мають бути контрольованими. Вони мають статки і повинні використовувати принцип: спочатку безпека, а потім зерно. Будь-яка зміна не лише власника землі, а навіть права на оренду мусить починатися з сертифікації якості ґрунту. І у випадку погіршення стану відшкодування збитків має бути невідворотним.
Проте якщо охорона ґрунтів стане державним пріоритетом, то обсяги власності не матимуть значення. А найкраще, щоб уся земля була в одних руках – держави, бо лише вона в змозі слідкувати, щоб земля використовувалася за призначенням.
Доктор біологічних наук Микола Мірошниченко переконаний, що за сучасних економічних умов ані крупні агрохолдинги, ані тим більше дрібні землевласники не будуть «закопувати» гроші у землю, тобто вкладати значні кошти у поліпшення родючості. Проте коли земля є власністю – товаром і родючість є одним з ключових факторів вартості цієї власності, власник буде зацікавлений у збереженні ґрунту. Проте це не гарантія, адже агробізнес – справа ризикована і у господарюючого суб'єкта може не виявитися коштів не лише на заходи з ґрунтозбереження, але навіть на покриття поточних витрат. Сумнівною також видається теза, що власник буде дбати про землю навіть без пильного контролю.
Стосовно обмеження максимальної площі у володінні однієї особи 100 гектарами і посилання при цьому на досвід Західної Європи, то експерт зазначає, що ефективне тваринництво на такій площі неможливе, бо якщо навіть купувати корми десь на стороні, то виникає проблема утилізації гною. У Європі непоодиноку випадки, коли поля поблизу ферм повністю занітрачені через те, що туди вивозять надмірну кількість гною. На Харківщині Граківський комплекс, де утримується 110 тис. свиней, практично знищив прилеглі поля через вивезення туди продуктів життєдіяльності тварин. Коли земельний наділ обмежений, іншого вибору просто не буде.