ХОЧУ БУТИ МИТНИКОМ!

Ким ви хотіли стати у дитинстві? Космонавтом, льотчиком, медсестрою, міліціонером чи може моряком?
Я, наприклад, мріяв про героїчні будні пожежника. Згодом до мрії додалося ще знання того, що вони дуже довго сплять, що вранці, особливо коли тебе будили йти до школи, тільки укріпляло цю мрію. Згодом я став більш практичним. Письменник, думав я, от та професія, що приносить славу, гроші і не особливо перетруждає організм працею. Працюючи в редакції, я зрозумів, що письменництво – це дуже важка праця. Ще були думки про посаду держслужбовця в Україні – слави немає, зате є кошти і пенсія.   
Але днями я зрозумів, що це все пусте. Тепер я хочу стати митником. Словацьким митником.
Таке бажання виникло після розмови телефоном з нашим дописувачем.
Річ у тім, що як директор потужного сільгосппідприємства він часто подорожує у справах за кордон. У таких багаторічних поїздках знаходяться не тільки нові бізнес-взаємини, а й дружні стосунки.
Гостинна українська душа не дозволяє їхати до друзів з порожніми руками. Так, черговий раз їдучи до Чехії, Іван Петрович, назвемо так героя нашої оповіді, вирішив порадувати своїх закордонних друзів українськими стравами. Жінка його потрудилася на славу: приготувала і домашньої ковбаси, і сала, і печені, одним словом – чим хата багата. Все своє, натуральне. Єдине, що турбувало, – харчі можуть зіпсуватися дорогою. Але в автомобілі був дорожній холодильник, тож неприємностей з харчами мали уникнути. Та не так сталося, як гадалося...
До Європи Іван Петрович зазвичай добирався через Польщу, Румунію, Угорщину. Ніяких проблем не було. Цього разу вирішив поїхати через Словаччину. У наших митників сало і ковбаска викликають лише рефлекторне рясне слиновиділення – тож український кордон минувся непомітно.
І ось словацький кордон. Дійшовши до торби з гостинцями, митники зробили суворі обличчя, найкремезніший із них безстрашно кинувся дегустувати кожну страву, а потому офіцери гуртом сказали, що ці продукти ввозити на територію Словаччини не можна. Дещо посперечавшись, Іван Петрович зітхнув і погодився віддати митникам домашній харч. Служба є служба – нічого не вдієш. Втім, радів він, наїдки точно не попсуються дорогою, а хлопці-митники їх з'їдять. Ну не міг він собі уявити, що нормальна людина викине цілком свіжі кулінарні шедеври на смітник.
Втім, віра в здоровий глузд словацьких митників у Івана Петровича в той день похитнулася. Відібравши харчі, службовці виписали йому квитанцію на 21 євро «за утилізацію продуктів». Тож або насправді утилізувати збирались, або вже наїлися до того конфіскованим, або знахабніли до крайнощів. Якщо серйозно, то зрозуміло, що існує якийсь порядок чи інструкція, яка регламентує подібні дії, і гроші митники не привласнили, а пішли вони у бюджет. Проте все ж таки залишається питання – чи то вони насправді їх утилізують?
Якщо чесно, я б на місці Івана Петровича після отримання квитанції на суму 21 євро за мої ж продукти утилізував би вміст всієї торбини прямо перед митниками собі в шлунок, а квитанцію демонстративно порвав.
Втім, на місце Івана Петровича я не дуже хочу – бо хліборобська праця важка – а я, повторюся, хочу працювати в Словацькій митниці. Ну, може, ще дегустатором. Там теж гроші за смакоту надурно платять.