АГРАРНИЙ ФОНД І ДЕРЖАВНІ ЗАКУПІВЛІ: КОРИСНИЙ ІНСТРУМЕНТ ЧИ ПОТЕНЦІЙНИЙ РИЗИК ДЛЯ ВИРОБНИКІВ ЗЕРНА?

Мабуть, кожному з нас неодноразово доводилося чути з вуст багатьох урядовців і політиків про те, що держава має підтримувати виробників сільськогосподарської продукції і не тільки на законодавчому рівні, а й на рівні договірних відносин з конкретними виробниками. Такі ідеї втілилися у цілій низці правових механізмів, серед яких державні закупівлі, компенсація кредитних ставок, компенсація вартості кредитних платежів…
Олександр Поліводський адвокат, правнича фірма «Софія» 
Одним з таких правових механізмів є система заставних закупівель. За ідеєю розробників відповідного законодавства, вона має стати дієвим інструментом підтримки виробників зерна. Такі закупівлі здійснюються державою в особі Аграрного фонду відповідно до положень Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» та іншого законодавства. На сьогодні активно обговорюється подальша доля Аграрного фонду, але одночасно пропонується створення інших інституцій, з іншою назвою, але зі схожими функціями. 
У будь-якому разі очевидно, що система державних закупівель у найближчій перспективі суттєво змінена не буде, а певна державна установа діятиме, виконуючи аналогічні функції. 
Утім, чи завжди така система є справді стимулюючим фактором для виробників і чи не містить вона низки ризиків для підприємців, що укладають відповідні договори? Чи не можуть такі договори перетворитися у пастку для виробників зерна?  
Нагадаємо, що система державних закупівель не є простою, містить багато деталей та застережень, у тому числі на підзаконному рівні, які є важливими для підприємців. 
Так, система державних закупівель передбачає, що, крім виробників зерна та Аграрного фонду, у ній беруть участь також і зернові склади. Останні здійснюють прийняття зерна на зберігання, зберігають, а також видають зерно власникові. Однак при цьому зерно передається складу із застосуванням складських документів (подвійних і простих складських свідоцтв), що потребує від учасників відповідних знань щодо функціонування системи складського зберігання.
Цілком можливі випадки, коли підприємство уклало договір заставної закупівлі з Аграрним фондом, частину бюджетної позички виплатило, однак повністю вчасно її не погасило. Кому у такому разі належить зерно і чи зобов'язаний Аграрний фонд повернути ту частину зерна (або його вартості), яка становить різницю між вартістю зерна і сумою заборгованості? Якщо так, то за якою ціною на зерно слід рахувати такі зобов'язання? 
Варто зазначити, що, на превеликий жаль, прямих гарантій виробнику на рівні закону у спеціальному законодавстві України щодо такого випадку не знайдемо. З підзаконних нормативних актів варто назвати постанову КМУ №705 від 6 серпня 2008 року, згідно з п.8 якої «Позичальник до закінчення строку, встановленого сторонами, звертається до Кредитора із заявою про добровільний продаж об'єкта застави до державного інтервенційного фонду на умовах погашення фінансових зобов'язань, що передбачені кредитним договором, Кредитор має право придбати такий об'єкт на умовах, передбачених зазначеним договором». 
Однак слід звернути увагу, що у цій редакції нормативного акта збережено більше прав і гарантій для кредитора: «має право придбати». Як бути у тому випадку, якщо таке право кредитор (Аграрний фонд) не використав? Адже згідно з законодавством у такому випадку і без придбання право на зерно у зв'язку з неповерненням позики переходить до держави в особі Аграрного фонду. Так, відповідно до п.12.2.6 постанови КМУ №705 «Про запровадження режиму державних заставних закупівель зерна» в разі «якщо основна сума бюджетної позики та/або плата за її використання не погашається позичальником у строк, встановлений кредитним договором, то з такого моменту предмет застави переходить у власність держави та зараховується до складу державного інтервенційного фонду за цінами, що діяли на момент оцінки такого предмета застави».
Очевидно, що наведена норма є лазівкою для того, щоб не використовувати викуп зерна на прохання власника, а отримувати його безоплатно і без договору навіть у тому випадку, коли вартість зерна значно перевищує суму заборгованості. 
У такій ситуації захист інтересів виробника є непростим завданням. Однак є низка положень законодавства загального рівня, що слід застосовувати при захисті інтересів виробників зерна.
Так, варто звернутися до ст.41 Конституції України, яка встановлює один з основоположних принципів демократичного суспільства, а саме: принцип непорушності права приватної власності. Відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України: «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним». Відповідно до ч.2 ст.5 Господарського кодексу України однією з основ конституційного правопорядку в Україні є «забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання». Згідно з постановою КМУ «Про Аграрний фонд» Аграрний фонд є державною спеціалізованою бюджетною установою, уповноваженою реалізовувати цінову політику в агропромисловому секторі економіки. Одним з основних завдань Аграрного фонду відповідно до пункту 6 цієї постанови є: «виконання від імені держави функції кредитора на період дії режиму заставних закупівель окремих об'єктів державного цінового регулювання». Згідно з п.5 Аграрний фонд «несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах належного йому майна відповідно до законодавства».
Разом з тим, наведені положення варто також продублювати і посилити у договорах, що укладаються між виробником зерна та Аграрним фондом. Крім того, при укладанні договору варто прямо передбачити таку ситуацію. Слід зазначити наслідки неповернення коштів: варто вказати, що виробнику повертається вартість зерна (або саме зерно), яке становить різницю між вартістю зерна та сумою заборгованості. 
Оскільки право на зерно посвідчується складським свідоцтвом, то таке положення потребує деталізації, оскільки, з одного боку, зерно фактично є подільним (бо партію зерна можна без будь-якої шкоди розділити на частини), однак з точки зору формальної і облікової, право власності на зерно посвідчується складськими документами, які не можна поділити, хоча і можуть бути замінені іншими, що позначають право власності на менші партії. Цю особливість варто також врахувати у договорі, вказавши відповідні застереження.  
У договорі варто також приділити увагу і вартості зерна, його оцінки. Очевидним є те, що ціна на зерно у сезон врожаю відрізняється від ціни, наявної навесні. Крім того, ціна на зерно постійно змінюється залежно від кон'юнктури ринку. Навіть нормативна база містить різні положення щодо ціни на зерно. Так, для прикладу, наказом МінАП України №50 від 24 січня 2009 року встановлено мінімальну закупівельну ціну за одну тонну пшениці м'якої 3-го класу у 2009/2010 МР у розмірі 1251,43 грн з урахуванням ПДВ. Іншим наказом цього ж органу №452 від 30 червня 2009 року встановлено, що розмір бюджетної позики, яка надається під заставу такої ж пшениці, визначено у розмірі 750,90 грн за одну тонну. Як бачимо, оцінка різниться. 
Сторони у договорі в обов'язковому порядку мають зазначати ціну на зерно. Однак така ціна є договірною і встановлюється, як правило, на момент укладення договору. Чи є підстави її використовувати через кілька місяців після укладання такого договору? Відповідь на це питання варто заздалегідь прописувати у договорі, щоб уникнути непорозумінь у майбутньому.  
Отже, чинне законодавство України щодо державних закупівель є непростим, включає в себе положення різних нормативних актів. Разом з тим, законодавство не містить чітких гарантій для виробників зерна у разі неповернення ними бюджетної позики. Разом з тим, є можливість забезпечити собі такі гарантії шляхом використання загальних положень законодавства щодо захисту права власності. Крім того, захистити свої інтереси можна шляхом належного опрацювання кредитних договорів про надання бюджетної позички, що готуються до підписання з Аграрним фондом. Для цього слід приділити увагу належному юридичному забезпеченню діяльності компанії. 

Довідка
Законодавство, що регулює порядок державних закупівель: 
1. Конституція України;
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.;
3. Господарський кодекс від 16 січня 2003 р.;
4. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р.;
5. Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24.06.2004 р. №1877-IV;
6. Закон України №2286- IV від 23.12.2004 року «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»; 
7. Закон України №37-IV від 04.07.2002 року «Про зерно та ринок зерна в Україні»; 
8. Закон України «Про здійснення державних закупівель» від 01.06.2010 р. №2289-VI;
9. Постанова КМУ «Про Аграрний фонд» від 06.07.2005 р. №543;
10. Постанова КМУ №705 від 06.08.2008 року «Про запровадження режиму державних заставних закупівель зерна»; 
11. Постанова КМУ «Про затвердження обсягів формування державного інтервенційного фонду у 2010/11 маркетинговому періоді» від 11 лютого 2010 р. №155; 
12. Постанова КМУ «Про реалізацію зерна державного інтервенційного фонду» від 03 лютого 2010 р. №98;
13. Постанова КМУ «Про внесення зміни до постанови КМУ від 3 лютого 2010 р. №98» від 28.04.2010 р. №333; 
14. Наказ Мінагрополітики України №452 від 30.06.2009 року «Про розміри бюджетної позики під заставу об'єктів державного цінового регулювання» 
15. Наказ Мінагрополітики України №50 від 24.01.2009 року «Питання діяльності Аграрного фонду на організованому аграрному ринку у 2009/2010 маркетинговому році».