АНАТОЛІЙ ЛАВРИНЕНКО. «Я ЗАЛЕЖНИЙ. НЕХАЙ І ГЕРОЙ»

Герой України – це не обов'язково успішний керівник, відомий господар, але, безсумнівно, видатна людина. Бо одна з рис героїзму полягає у внутрішньому «мушу», незалежно від того, чи у тебе тисяча людей у підпорядкуванні, чи один комбайн. І у словах і справах, а іноді – в інтонаціях і хвилюваннях за долю країни… 
Сьогоднішній гість нашої постійної рубрики – Герой України Анатолій Анатолійович Лавриненко, комбайнер сільгосппідприємства «Колос» Високопільського району Херсонської області.


– Я народився на Херсонщині і 34 роки пропрацював на землі комбайнером.
В армії в Закавказькому військовому окрузі служив кінологом. По завершенні мені пропонували роботу в Дніпропетровську, у міліції. Але так сталося в житті, що батька я свого не знав, а мати працювала в колгоспі і залишалася одна з двома моїми молодшими сестрами. Їх треба було годувати, тому я повернувся. Пішов навчатися у ПТУ за спеціальністю тракторист-машиніст широкого профілю. Потім почав працювати у колгоспі «Більшовик» комбайнером на старенькому «Колосі» СК-4. 
Я дуже люблю техніку, люблю щось конструювати, збирати власними руками. Десять років тому, наприклад, власноруч зібрав трактора, який працює в нашому сімейному господарстві. Це, можна сказати, хобі з дитинства. Можливо через цю технічну жилку мені через кілька років дали комбайн нової модифікації «Колос» СК-6. Потім, як досвідченому механізатору, мені довірили працювати на «Доні-1500» та «Славутичі» КЗС-9.
Рік я комбайнував на цілині. А так – все життя в колгоспі.

Велике було господарство?
– Так, велике – 6,5 тисяч гектарів орної землі. Направленість: м'ясне і молочне скотарство та розвинене рослинництво. Усього у колгоспі працювало близько 700 чоловік.
У тваринництві дійне стадо було 900 голів, тримали молодняку на відгодівлі не менше двох тисяч, свиней – близько трьох тисяч.

Під зерновими колгосп мав 2,5 тис. га, а також 120 гектарів саду. На богарі урожайність зернових була близько 30 ц/га на круг. У 70-х роках, коли активно запроваджувалося в наших краях зрошення, то під ним ми мали близько 400 гектарів, на яких працювало 5 дощувальних установок ДДА-100. Це давало великі прирости врожаю. Наприклад, кукурудзи на силос ми отримували до 700 ц/га. Можна сказати, що на зрошенні один гектар працює за два на богарі, тому зернових мали по 50-60 ц/га. А за рекордно можливу урожайність кормових буряків, отриману на рівні 1100 ц/га, наш механізатор получив Орден Леніна.
Таких великих господарств було три в районі. Хоч і працювали важко, та ми усім були забезпечені. Тільки зернових комбайнів колгосп мав 11 одиниць, у тому числі три «Дон-1500», на яких загалом працювало 28 механізаторів. В автопарку мали 42 автомобілі. Мали й відповідні завдання на жнива: 250 га на комбайн «Нива» і 300-350 на «Колос». Були такі роки, коли додатково залучали комбайни сусідів, бо не встигали збирати врожай через погодні умови. Херсонщина ж – зона ризикованого землеробства.

Першу державну нагороду Ви отримали у сімдесятих, ще молодою людиною. Потім були інші.
– У той час у СРСР були п'ятирічки. Тричі поспіль я і ставав їх ударником. Найбільший намолот, сьогодні може це й не багато, був на комбайні «Дон-1500» – 32 тис.ц. За такі досягнення нагороджували званням Герой соціалістичної праці СРСР. Я ж отримав орден Знак Пошани, золоту і бронзову медалі ВДНГ СРСР, Почесну Грамоту Президії ВР УРСР.
У 1986 році я був відмовився від вручення Ордена Трудового Червоного Прапора. Я вважаю, що державна нагорода – це справедлива відзнака держави за людський труд. Тому має вручатися будь-кому, чи то керівнику, чи то механізатору, урочисто, як належить – адже і працював я, як годиться. Мені ж його просто вирішили віддати – на, нехай буде. Тож я відмовився. Рік орден лежав у райкомі партії, а висилати назад у Москву ніхто не насмілився. Потім вже приїхали, вручили.
У 2001 році отримав звання Героя України до Дня працівника сільського господарства, вже урочисто, як належить, у Києві, у Маріїнському палаці з рук Президента...

Що зараз відбувається у Вашому рідному господарстві?
– Це болюче питання – коли у 90-х колгосп «Більшовик» перетворювався через реформування на різної форми господарювання «Колос» – і землю розпаювали, люди потроху почали виходити з нього. Найважчі часи припали на 1994-97 роки, коли підприємство потрапило до боргової ями, коли пішли оті купони та мільйони. Та й їх ми пережили. А наразі від колись потужного підприємства залишилася одна печатка і один голова.
Я з вдячністю згадую нині покійного Володимира Постраша – голову колгоспу, який працював до 1989 року. Він сам приїхав за розподіленням з Білорусі. За фахом був агроном. І віддавався землі та справі на всі сто відсотків. Таке саме ставлення в нього було і до людей: його наказ до бухгалтерії був – віддати людям усе зароблене до копійки…
А зараз… І це стосується не лише нашого господарства. Зараз колись аграрний район з 12 колгоспів і радгоспу має одне реально працююче… Я знаю у нашому господарстві кожне поле, бо сіяв майже на кожному. Включно до 1990-х років колгосп вносив органіки на 1 га на зрошенні близько 100 тонн, на богарі – до 20 тонн; по 2 ц мікродобрив і безводного аміаку.
Ми дотримували сівозміни. Після соняшнику був пар. І соняшник на те місце повертався лише через 5-7 років. А нинішні орендарі і пайщики сіють його по два-три роки поспіль на одному полі. Від багатьох культур відмовилися й вирощують лише те, що ковтає ринок: пшеницю, соняшник, ячмінь.
Якщо б повставали ті агрономи, що колись тут працювали, подивилися б на всю цю анархію розпаювання, на ці клаптики землі від цілого колись господарства, то сказали б, певно, що гнати їх мітлою з землі треба.
В господарстві, якого, власне, вже немає, та й в цілому в районі на тваринництві поставили хрест. Відродити його практично вже неможливо.
По сільському господарстві наче пройшло татаро-монгольське ярмо. За радянських часів було на що в нашому селі подивитися і іншим показати. А з реформуванням сільського господарства наша держава наразилася на таку небезпечну хворобу – геморой: ні собі подивитися, ні людям показати. І жоден телеканал за усі роки незалежності не насмілився показати мешканцям великих міст кричущої правди про село.

Чи має, на Вашу думку, продаватися земля?
– Земля це загальне надбання людей, вона має їм належати. Спочатку від 1991 року від колгоспів і радгоспів відняли 7-10% орної землі для створення фермерських господарств. А тоді, в 1994 році вийшов закон про паювання. І тоді почали усе трощити. Але ж це утопія. Це не вихід був. Людей розділили. Селянам кинули кістку – і гризіть її, як хочете. Так фермер отримав від 30 гектарів, а пайщик 5-6 гектарів землі. Але ж у них потім народилися діти? То їм вже нічого не дісталося, адже вся земля в оренді на 25 років…
Тож земельне питання як було основним головним болем селянина, так і залишилося.
Питання землі взагалі не мають розглядати депутати. Нехай вони і народні обранці. Це має вирішувати весь народ, наприклад, шляхом референдуму, адже це національне надбання. А вирішують саме вони – 450 чоловік – продавати чи не продавати, як вона має переходити у спадок тощо.
Взагалі-то багато питань має вирішуватися референдумом. Так, дуже б непогано було поставити у ньому таке запитання: «Скільки, ви вважаєте я, чиновник такий-то, чи депутат, маю отримувати зарплатні? У скільки разів більше за простого трударя?». І всі б тоді знали, скільки получає бабця на селі, і скільки, наприклад Президент, чи Прем'єр-міністр. І вони б працювали для збільшення добробуту населення, адже від нього напряму залежав би і їхній добробут. Туди б, до переліку питань референдуму, відніс би і пільги для депутатів, і пільги для тих, хто все життя працював на фермі, в школі, в лікарні. Та багато чого іншого.

Повернімося до господарства…
– Та там і повертатися нема до чого. Залишилося гектарів 300 землі, в основному від тих, хто поїхав до міст, пенсіонерів. Інші – свою землю забрали – хто сам працює, хто здає в оренду. Та що там казати: до минулого року я працював завідуючим олійницею. Я приймав участь у її побудові від самого початку, там же працювала і моя родина. І цілий рік не отримували зарплатню. Голова віддавав відсотків по тридцять за рік. Накопилося на 20 тисяч гривень. Тож я йому сказав: у нас є майнові паї, ми на них забираємо олійницю. Сьогодні сказав, а за тиждень вона згоріла. Збіг? Можливо. От так нам повернули борг. Тепер ми хочемо хазяйнувати на своїх паях.

То що ж там віддавати? Все ж згоріло?!
– Стіни залишилися. Якесь залізо. У планах відбудувати її.

Чи бували Ви за кордоном?
– Давно вже їздив, ще за радянських часів. Два рази – до НДР та Угорщини. У нас із переваг – наші чорноземи, які, як казав наш старий голова, можна на хліб намащувати. А в них вже тоді була перевага в культурі землеробства, в техніці. У них вся техніка випускалася, так би мовити, «для людини, для брата, для сім'ї», а в нас… так…

А Ви б хотіли працювати на такій техніці?
– Ви знаєте, я не хотів би працювати на когось – на жодного фермера, жодного орендаря. А так – чому б ні? Звісно, мав би день-два, щоб підлаштуватися. Адже тут, як і на космічний корабель, потрібна підготовка.

Чи відчуваєте гордість від того, що Ви – Герой України?
– Ні. Ця держава, держава, підкреслюю, а не люди, не заслуговує на таке звання. У нас є люди, є Герої України, які все життя пропрацювали на неї. Але цим справжнім Героям дорога у владу закрита. Можливо, й дякувати Богу за це.
Раніше для мене усі державні свята були справжнім приводом для радості. Проте я розчарувався. Наразі я не святкую ані день Конституції, ані День Соборності, ані День Незалежності. Що святкувати? Я – залежний. Від банків, від комунальних платежів, від заощаджень, які забрала в нас держава зі сміховинною компенсацією у «цілу тисячу гривень»... Я залежний. Нехай я і герой.
Проте я це зараз можу сказати… а інші? Та й чи почують мене? Коли у 2005 році рік наступний оголошували «Роком села», я тоді подумав, що жодної борони не перепаде тому селу. І так воно і є. Те саме стосується і інших програм і обіцянок. Узяти хоча б той самий «Український прорив», якого не було і не буде. За 18 років незалежності нічого не змінилося. За радянських часів будували дороги, дитсадки, школи. Зараз хоч би лампочку хтось вкрутив, хоч би квадратний метр асфальту положили... Навпаки, з чотирьох населених пунктів на одному «поставили хрест» – жодного подвір'я, все заросло бур'яном. І, впевнений, я не лише за своє село кажу, а за всю країну.
Нинішній 2009 рік – рік світової кризи. Я вважаю, що для України в сільському господарстві усі роки незалежності були роками кризи. І що наше село буде ще довго вичухуватися з неї, як після трауру.

На Вашу думку, що потрібно зробити, щоб село, та й Україна заразом, стали жити краще?
– Є така підозра, що без революції тут не обійтися (посміхається). Якщо не суспільної, то законодавчої.
Втім, якби усі обіцянки виконувались… Наприклад, у села був би шанс, якщо б усі надходження сільського бюджету залишалися у ньому – на соціальну сферу, на ремонт доріг тощо.
І ще – тільки колективна форма власності, ті ж самі колгоспи і радгоспи, без будь-яких фермерів і усілякого паювання.

Наостанок наше традиційне запитання: від чого отримуєте найбільше задоволення у житті, а що найбільше дратує?
– Задоволення отримую від того, коли працюю на землі, коли земля пахне свіжістю весни, коли кидаю насіння в неї, коли збираю хліб. А дратує… Та багато чого. Хоча ось, з останнього. Знаєте, складається таке враження, немов би ми живемо, нібито нас кинули на цю землю на сто років, а після нас – хоч потоп. І це скрізь так: що у селі, що у столиці. Я, власне про сміття, про те, що люди залишають по собі. І на землі, і в пам'яті.