ТРІШКИ ДОБРИХ СЛІВ ПРО ЯРЕШКИ

Звісно, поряд з гігантами аграрного бізнесу, про яких ми зазвичай пишемо, СТОВ «Ярешківське» виглядає досить скромно. Але саме на таких невеличких господарствах, які без сторонньої допомоги примудряються не лише виживати, а ще й будувати та втілювати свої плани, і тримається Україна.

Таких господарств, як «Ярешківське», в Україні чимало. Кілька років тому воно тримало першість за врожаєм у Баришівському районі на Київщині. Тоді спеціалізувалися на зернових і цукрових буряках. Сьогодні структура посівів змінилася. Зате у м'ясо-молочній галузі нарощують поголів'я ВРХ та свиней, тримаючи стандарти якості м'яса на рівні Радянського Союзу.
Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Ярешківське» має досить давню історію, яка бере свої витоки ще з існування радгоспу «Пилипчанського». Напередодні незалежності України, 1990 року, воно розділилося на два господарства: базове – «Пилипчанське» та «Ярешківське». Останнє незабаром перетворилося на КСП, а через десять років, у 2000-му, коли відбувалося реформування всіх сільськогосподарських підприємств із колективної форми до приватної, було реорганізовано у СТОВ «Ярешківське».
Керує «Ярешківським» господарством ось уже дев'ять з половиною років Василь Омельченко, відколи 2 березня 2000 року громада обрала його директором.

Ще б мати і власну сушарку для кукурудзи!
Землі на початку свого господарювання «Ярешківське» мало близько 1200 га, на сьогодні її вже 1800 гектарів. Землю беруть в оренду – благо, проблем з цим немає: усі власники паїв отримали вже державні акти на свої виділені в натурі земельні ділянки. Розраховуються залежно від бажань самих орендодавців (кому грошима, кому – натурпродуктом), а цього року виплачують 3,5% від вартості паю (при тому, що середня вартість близько 1600 грн). Видають також і майнові паї.
«Щодо нинішньої фінансової нестабільності, – розповідає Василь Миколайович, – не знаю, як на кого вона вплинула, а ми її відчули восени минулого року, коли ціна на зерно катастрофічно впала, досягнувши навіть 300-400 грн за тонну. Але ми не могли зменшити ані орендної плати за паї, ані заробітної плати своїм працівникам».
Врожайність зернових минулого року загалом досягала 40 ц на круг. Колись господарство досягало чималих результатів і у вирощуванні цукрових буряків. Але вже три роки поспіль цукром ярешківці не займаються – нерентабельно. Та й місцевий цукровий завод працював з перебоями, чим геть розохотив своїх постачальників…
Посівні площі цього року збільшили на 400 га. З озимих засіяли пшеницю і трохи жита, з ярих – ячмінь, пшеницю та 500 га кукурудзи на зерно. Весняний комплекс повністю обсіяли, зараз вносять гербіциди. Цьогорічне весняне бездощів'я на тлі вітрів і сонця вплинуло й на ярешківські посіви. Та, на щастя, багато пересівати не довелося – лише з десяток гектарів.
Що ж до насіння, то три роки поспіль сіяли кукурудзу тільки імпортної селекції, цього ж року – 70% імпортного насіння, 30% – вітчизняного. Насіння беруть без вмісту генетично модифікованих організмів. Торік врожайність сягала близько 60 центнерів, в позаминулі роки доходила й до 110 центнерів.
Технології ярешківці застосовують класичні, бо для переходу на нульовий обробіток ґрунту необхідно повністю замінити техніку, сільськогосподарський інвентар, а це величезні кошти, яких наразі немає, адже повністю працюють за власний кошт. Цьогоріч планують закінчити виплату поточного кредиту (на три роки взяли трактор ХТЗ, залишилося повернути ще 60 тисяч гривень), великих же запозичень не робили.
Наразі у планах директора – збудувати власну сушарку для кукурудзи: «Хоч би що там було, а мусимо працювати, українцям потрібна своя власна якісна продукція, і ніхто нас не нагодує з-за кордону», – переконаний Василь Миколайович.

Найкраще молоко для моцарели – з Ярешків
Ще десЯть років тому господарство розпочинало з 61 голови ВРХ та близько 50 голів свиней для власних потреб. І ось уже три роки, як СТОВ «Ярешківське» інтенсивно розвиває свинарство. Так, на сьогодні це невелике господарство без жодних зовнішніх інвестицій утримує близько півтисячі свиней: кількість постійно змінюється, адже то продають малими, то здають великими. «Для внутрішніх потреб цього, звісно, мало, – говорить пан Омельченко. – Тож ми сьогодні розводимо більше, щоб вистачало свиней і на продаж».
Крім того, три роки тому закупили також велику рогату худобу: молочне поголів'я української бурої худоби (лебединської сумської породи). Як показала практика, у неї найкраще молоко для сироварів завдяки найвищій кореляції білку й жиру. Тож молоко здають у Баришівку на виробництво сиру «моцарела».
На сьогодні поголів'я ВРХ налічує 340 голів, з них – 110 корів. Молока здають 1800 тонн за рік.
«Нам обіцяли, що ці корови лебединської аборигенної породи, яких ми закупили, даватимуть п'ять тисяч літрів молока, – розповідає головний зоотехнік Олександра Войтюк. – Але ж ми беремо лише нетелів, тому поки що говорити про такий показник зарано. Нині телички проходять першу лактацію, та вже сьогодні дають по 27 літрів на день».
Утримується худоба зараз безприв'язно у літньому таборі. Для продуктивності тварин годують лише екструдованими кормами, для чого заздалегідь закупили екструдер. Преміксів не застосовують.

Від півтора – до півтора…
Село Ярешки неабияк відчуває підтримку розташованого на його землях господарства. Адже зусиллями СТОВ газифіковано школу, дві вулиці на півтора кілометра, викопано ставок дзеркалом на півтора гектара, проведено телефонізацію двох сіл (Нових Ярешків і Старих), збудовано АТС на 120 номерів, новий склад для зберігання зерна на півтори тисячі тонн, реконструйовано тваринницькі приміщення (колишні телятники облаштували під свинарники).
Співпрацює товариство і з Дніпропетровським металургійним комбінатом.
«Партнерство, а точніше дружба з меткомбінатом виникла на ґрунті того, що його працівники будували наше селище для переселенців з Чорнобильської АЕС. І п'ятнадцять років тому, коли селище було готове, ми запропонували зустрітися будівельникам меткомбінату з тими людьми, які тепер мешкають у зведених ними хатах, – розповідає Василь Омельченко. – Звичайно, ми самі були зацікавлені у співпраці з таким гігантом промисловості. Вони давали нам шлак, бетон, брали на відпочинок до санаторію-профілакторію дітей із села, а ми їм віддячували продуктами харчування для робочих. Продавали за собівартістю борошно, цукор, ковбасні вироби з власного ковбасного цеху тощо. Дніпропетровці приїздили до нас із самодіяльними концертами, програма спілкування була насиченою. Але, на жаль, за п'ять років у меткомбінаті змінилося, мабуть, з чотири директори – а це, звісно, не сприяло стабільній співпраці. Хоча торік ми все ж домовилися, що металурги оздоровлять п'ятнадцять наших працівників у Євпаторії…»