ДОБРОВІЛЬНА СЕРТИФІКАЦІЯ АГРОПРОДУКЦІЇ: ДЕРЖАВА І БІЗНЕС

Національні системи добровільної сертифікації сільськогосподарської та харчової продукції слугують країнам ЄС надійною пересторогою зловживань бізнесу щодо якості продукції. Ці системи підтвердили свою дієздатність. І зараз лише написи на упаковках продуктів «вироблено у Німеччині», або, скажімо, у Голландії, є запорукою того, що товар на полицях магазинів лежатиме недовго. Причому в країнах ЄС існує тактична взаємодія між досить жорстким державним контролем безпеки харчової та сільгосппродукції і системами добровільної сертифікації, створеними галузевими бізнесами.

Які доробки для введення добровільної сертифікації вже напрацьовані в Україні, і чи взагалі таке у нас можливо, фахівці обговорювали під час круглого столу «Добровільна сертифікація сільськогосподарської та харчової продукції — німецький досвід — можливості для України». Захід відбувся днями в Києві за ініціативи ГС «Всеукраїнський аграрний форум» та проекту «Німецько-український аграрний діалог» (APD), за підтримки Федерального міністерства продовольства та сільського господарства ФРН.

Керівник проекту APD Фолькер Зассе підкреслив, що суб'єкти АПК в Україні мають визначитися, з чого саме починати створення системи добровільної стандартизації сільгосппродукції. Особливість діяльності APD — показати уряду України досвід ФРН у розвитку агросектору, що і як для цього зроблено у царині законодавства, контролю, сертифікації тощо. Український уряд вирішує, приймати чи ні цей досвід, що і як слід запровадити на теренах країни. З огляду на це до круглого столу і запросили представників впливових вітчизняних аграрних асоціацій. Бо саме завдання бізнесу сформувати норми самооцінки бізнесом продукції таким чином, щоб держава їх визнала.

Як діє держконтроль у ФРН

Про це розповіла фахівець державного управління з захисту прав споживачів Землі Нижня Саксонія (ФРН) Крістіна Ботман. Головний принцип державного контролю ФРН — запровадження санкцій у разі виявлення порушень. Ще одна база — це ідеологічний принцип, закріплений законодавчо — держава слідкує, щоб товар відповідав очікуванням споживача. Тобто, коли напис на, скажімо, ковбасі свідчить, що продукт містить такі ось компоненти у певних пропорціях, що формує його специфічний смак, і чим продукт приваблює споживача, то такий точно склад компонентів там і має міститись.

Усі норми щодо конкретних продуктів розробляють і впроваджують самі виробники. Ці норми стосуються всього ланцюга виробництва продукту. У випадку із ковбасою, наприклад, це виробництво і переробка кормів, умови утримання, відгодівлі і забою тварин, переробки м'яса під конкретні продукти тощо. Тобто розробка норм по якомусь одному кінцевому продукту об'єднує міжгалузевих суб'єктів.

Підприємства самі проводять власну сертифікацію відповідності — запрошують приватні контролюючі фірми для виявлення ризиків. Зазвичай, такі запрошення відбуваються у разі переобладнання та модернізації, або через певні періоди, встановлені нормами даної галузі.

Держава також встановлює норми безпеки по продуктах. Але вони мінімальні. Норми, що вироблені учасниками певного ринку, значно віщі. Діє доволі жорстка держрегуляція доступу виробників до експорту. Всі фірми-претенденти мають підтвердити норми корпоративно-галузевої відповідності та державні норми. Претенденти, які пройшли ці фільтри, потрапляють до державного реєстру експортерів.

Цікавими видаються взаємовідносини між державними регуляторами якості та корпоративними. Тут діє принцип захисту даних: хто перший дізнався про порушення — державний контролер чи приватний — той першим інформує відповідний орган, державний чи корпоративний, про виявлене порушення. Сторони домовились не допускати витоків інформації у ЗМІ до завершення перевірок виробника винуватця. Тільки після цього публікується звіт про перевірку, яку проводив або державний, або приватний контролер, у компетенції якого перебувала продукція суб'єкта-порушника, та звіт про виправлення порушень.

Представниця німецької системи добровільної сертифікації продукції QS Сабріна Меліс зазначила, що ця система заснована на добровільній співпраці представників бізнесу і профільних експертів. Фінансування діяльності QS відбувається за рахунок внесків її учасників. Держава, у свою чергу, не є конкурентом або спонсором такої організації. Її повноваження регламентуються в рамках створення санкцій, котрі є базою для розробки системи стандартів для QS. Особливість системи QS у тому, що це спільнота виробників, незалежних експертів і контролерів, які довіряють один одному.

QS відкрита як для співробітництва з аналогічними системами з інших країн, так і дає можливість приєднатися до системи конкретним іноземним фірмам. У співпраці з іноземними системами QS довіряє їхнім стандартам. При заходженні у торговельну мережу Німеччини продукту, скажімо, з Нідерландів, QS відзначає групу стандартів, які цілком відповідають існуючим стандартам QS. Часто буває, що іноземна система містить додаткові стандарти стосовно цього продукту. У такому випадку по продукту створюється «додатковий стандарт-лист», у якому зазначені ці стандарти і описані їхні вимоги. Лабораторних перевірок продукції щодо «надлишкових» для Німеччини стандартів QS не проводить.

З погляду Держпродспоживслужби

Голова Держпродспоживслужби України Володимир Лапа відзначив, що Україні на часі зосередитись на впроваджені у повному обсязі обов'язкової реєстрації згідно до сучасних міжнародних вимог за процедурою імплементації вимог директив регламенту ЄС.

Втім, урядовець зазначив певний поступ у роздержавленні контролю якості та сертифікації. «Історично Україна була орієнтована на виконання практично всіх функцій держави в АПК. Але протягом останніх років ухвалено низку законодавчих актів, які делегують повноваження у цій сфері. Так, передані ринку сертифікація насіння та виробництво органічної продукції. Це важливо, бо відбувається в контексті адаптації українського законодавства до директив регламентів ЄС», — сказав промовець.

Названі сектори, де пом'якшений рівень держрегулювання — не межа. Зараз опублікований і обговорюється на сайті Держпродспоживслужби законопроект про захист рослин. У цьому законопроекті також ідеться про навчання суб'єктів, яким надаватимуть кваліфікацію для виконання делегованих функцій на ринку. Також державою делегуються повноваження по лабораторних дослідженнях. Ідеться про обов'язковий періодичний аудит та переоблік лабораторій токсикологічних перевірок харчової продукції. Окрім того, запроваджується активна робота в Мінагрополітики щодо повноважень фітосанітарних лабораторій.

У царині добровільної сертифікації продукції в Україні теж є певний прогрес. Так, коли в Україну заходять великі європейські торговельні мережі, вони диктують місцевим виробникам свої правила доступу на полиці, зокрема щодо харчової продукції. Часто ці правила більш жорсткі, ніж висуває вітчизняне законодавство. І це також крок вперед. Це нормальна система, коли рітейл через кваліфікацію продукції хоче надати кращі послуги споживачу. Зрештою це формує нормальний ринок, коли певні види продукції через вищу якість отримують пріоритети в мережах.

У багатьох країнах ЄС впроваджено цілком добровільну сертифікацію продукції. Корпоративна спільнота виробляє вимоги до кінцевого продукту, пояснює споживачам, чому все так робиться. На прикладі Німеччини видно, що одне з головних завдань при впровадженні добровільної сертифікації, не тільки правова база, а й узгодження інтересів споживачів та бізнесу. «Пані міністр сільського господарства ФРН Юлія Кльокнер на останньому «Зеленому тижні» сказала, що нині споживачі ЄС бажають «вживати м'ясо корів, які ніколи не були забиті». Ця фраза віддзеркалює дискусію, що точиться в ЄС і підтверджує, що для запровадження добровільної системи має бути потужний запит споживачів», — сказав посадовець.

Як зазначив В. Лапа, в Україні теж є певний досвід розробки систем добровільної сертифікації, поки що — в окремих секторах АПК. Наразі Держпродспоживслужба напрацьовує разом із асоціацією «Союз птахівників України» стандарт по залишковим антибіотикам. «Тут теж точиться фахова дискусія, але справа просувається, і цей документ нарешті буде запроваджено на корпоративному рівні. І це гарний сигнал — у певних сферах бізнес готовий підтримати такі заходи. Проект у птахівництві допрацюємо і введемо навіть попри те, що по цій тематиці немає відповідного державного акту», — відзначив чиновник.

З погляду українських галузевих асоціацій

Директор Всеукраїнського аграрного форуму (ВАФ) Марія Дідух відзначила, що український бізнес сьогодні розуміє, наскільки важливою є добровільна сертифікація. «Ми працюємо з цим, але це поки не самоорганізація, а пристосування до умов і правил, які диктують міжнародні ринки. У нас це виходить. Коли 5 років тому постала така необхідність, це було шоком. Зараз бізнес навчився — коли він хоче працювати з закордонними контрагентами, і з їхнім рітейлом — то він вже знає, що має відповідати умовам і правилам у цій країни», — зазначила вона.

Координатор аналітичного центру Аграрного союзу України (АСУ) Лариса Старікова вказала не те, що тема добровільної сертифікації в Україні виникла не сьогодні. Ця тема «хронічна» вже багато років. Річ у тім, що бізнес, споживачі і громадськість дуже часто незадоволені ситуацією з безпекою та якістю продукції, яка існує в Україні. Тому спроби виправити її теж були непоодинокі.

2015 року за підтримки агенції США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках проекту «Агроінвест» аналітичний центр АСУ працював над законопроектом про розвиток галузевого самоврядування. Проект був написаний, але закон ні в міністерство, ні в парламент не був представлений. Але робота над цим проектом показала — саморегулювання в Україні не потребує законів, воно має бути дійсно саморегулюванням. І на продовження цієї ініціативи в аналітичному центрі АСУ створено групу з розвитку галузевого самоврядування в аграрному секторі.

Далі, знов за підтримки USAID, у рамках проекту «Агросільрозвиток» аналітичний центр АСУ створив консорціум із шести галузевих громадських організацій, який упродовж 2017-2018 років працював над концепцією сертифікації та саморегулювання в Україні. Результатом стала концепція «Зміцнення спроможності галузевих асоціацій до аналізу політики дерегуляції і розвитку самоврегулювання у сфері безпечності і якості аграрної продукції». Доля документу складна, бо Мінекономіки концепцією лишилося незадоволеним і підтримує створення закону про саморегулювання. Через це громадськість побоюється, що коли цей законопроект буде прийнятий, він матиме положення, за якими Мінекономіки визначатием, який суб'єкт вартий мати саморегулювання.

За словами доповідачки, Держпродспоживслужба зробила останніми роками багато, щоби галузь сертифікації в Україні набула сучасних європейських рис. Але цього не досить, щоб дійсно забезпечити безпечність і якість продукції харчування на українському ринку та щоб у повному обсязі реалізувати експортний потенціал.

Річ утім, що Україна успадкувала нормативну базу стандартизації, кваліфікації, створену за часів СРСР. 1991 року українські підприємства використовували 20 тис. ГОСТів і понад 43 тис. інших нормативних документів. Перший крок формування національної системи — це затверджений 1993 року Декрет Кабміну «Про стандартизацію і сертифікацію». Цей документ був рамковим, засновував організаційну систему розробки та затвердження стандартів розділив їх на державні та галузеві, визначив обов'язкову та рекомендаційну частину документа. Розробка стандартів була вилучена у відомств та покладена на технічні комітети, які визнавалися неприбутковими організаціями. У цій системі було закладене ризикове положення — розробка обов'язкової державної та галузевої рекомендованої сертифікації покладалася на єдину державну систему УкрСЕПРО. Виявилося, що держава для розробки обов'язкових стандартів кошти знаходила, а підприємства для розробки корпоративних рекомендованих стандартів — ні. Таким чином розвиток отримала система обов'язкової державної сертифікації. Даний декрет втратив чинність 2018 року. Втім, під час існування декрету система стандартизації у законодавчому полі змінювалась досить активно. На додаток до декрету 1993 року був прийнятий Закон України «Про стандартизацію». Цей акт зазнавав законодавчої корекції 2006-го, 2010, 2012 та 2014 і 2015 років. Корекція 2014 року винесла за рамки національної системи стандартизації продукти харчування. Це була начебто лібералізація, але хто і як опікуватиметься якістю і безпечністю харчових продуктів по всьому ланцюгу виробництва, було незрозуміло. Автори корекції 2014 року покладалися в царині харчової продукції на вимоги безпеки на основі регламенту протоколів ЄС. Але їх треба імплементувати на законодавчому рівні в парламенті, а це процес не швидкий. Впродовж 2014-2019 років проблематика сертифікації харчових продуктів накопичила купу гострих питань, що і спонукало корпоративні асоціації взятися за розробку засад добровільної сертифікації.

Галузеві асоціації дуже активно розробляють стандарти, подають на затвердження органів держвлади, але держоргани їх не приймають — бо це не їхня компетенція. 2015 року Мінекономрозвитку видало відповідне офіційне роз'яснення. Але громадські організації продовжують по інерції або через необізнаність подавати свої проекти на затвердження в органи держвлади.

Нинішній стан справ у царині добровільної сертифікації в Україні має свої «плюси» і «мінуси». Важливий «плюс» — вже є багатий світовий досвід, який можна використати без винаходу «власного колеса». Наприклад, це німецький досвід розвитку системи незалежної сертифікації. Так розвивається весь світ, і коли ми зі своїм експортним потенціалом бажаємо стати частиною цього привабливого світу — маємо його наслідувати і запроваджувати в Україні аналогічні речі.

Головний «мінус» — корумпованість, особливо на місцях. Держава не в змозі контролювати все навкруги. Далі болюча проблема — засилля фальсифікату майже на всіх ринках АПК. На сьогодні ситуація така, що «мінуси» поки переважують «плюси», що і гальмує розвиток системи добровільної сертифікації.

З погляду учасника ринку

В. о. директора Української зернової асоціації Сергій Іващенко виказав застереження, що краще було би назвати процес не «сертифікація», а «правила гри». «В українських реаліях такі терміни, як «сертифікація», «ліцензування», «кодування» сприймаються бізнесом з великими негативним бекграундом — дуже вороже»,— пояснив він. Якби і держава, і бізнес діяли притомно, а не підозрювали одне одного у можливих обмеженнях та порушеннях свободи підприємництва, то взагалі такі конференції не були би потрібні.

Що треба зробити, щоби досягти консенсусу, який відкриє шлях до розвитку? На думку промовця, зараз усе залежить від держави, яка в наших реаліях одна здатна видати компетенції для впровадження галузевих корпоративних систем.

У суспільства і у держави існують побоювання, що певний вид бізнесу дбатиме тільки про себе, нехтуючи інтересами держави та суспільства. Але це застарілий стереотип. Сучасний бізнес в умовах надзвичайно високої конкуренції навчився приймати ефективні рішення, щоб не лише втриматися на ринку, а ще й посісти провідні позиції. Так чому би державі не дозволити бізнесу саморегулюватися, що призведе до утворення і систем добровільного контролю якості і безпеки продукції. Принцип взаємної довіри бізнесу і влади позначається у модному девізі «влада діє без обличчя». Тобто державні регуляторні структури діють на прозорих системних засадах, державні послуги не залежать від примхи якогось конкретного посадовця. І це підвищує рівень довіри бізнесу до влади.

Можливо, найбільш ефективна модель добровільної системи — це так звані саморегулюючі організації — корпоративні асоціації, які отримують від держави, наприклад, функцію організації правил гри на певному ринку. Тут слід погодитися зі збереженням певного державного контролю за правилами гри, які створив сам бізнес. Але це має бути тактовний і солідарний контроль. Усе це пов'язано із поняттям корпоративна-соціальна відповідальність, коли бізнес думає про свого клієнта. Треба щоби такий принцип поширювався і на державу, щоб діяв симбіоз зусиль держави та бізнесу на користь клієнтів.

Слід зазначити, що саморегулюючі організації з впровадження контролю певних видів ринків, мають бути неприбутковими. В Україні діє антимонопольне законодавство, яке стримує створення суб'єктів ринку, якщо вгледить в їхній діяльності ознаки монополізму.

Підсумки

Учасники дискусії погодилися, що найкраще продемонструвати переваги системи неурядової стандартизації і сертифікації в рамках пілотного проекту допоможуть такі заходи:

— Вивчення системи державного контролю та незалежного контролю на прикладі Німеччини і діючої у цій країні незалежної системи QS.

— Розробка методології незалежної стандартизації і сертифікації з урахуванням норм діючого українського законодавства.

— Визначення пілотної галузі для апробації методології.

— Розробка незалежної системи сертифікації в обраній галузі.

— Розробка і розповсюдження інформаційних та освітніх матеріалів.

— Проведення пілотної сертифікації для одного з підприємств у відкритому режимі.

— Презентація досвіду сертифікації серед українських та міжнародних експертів.

Фото автора