СПРАЦЮЄМО ПО-КОЗАЦЬКОМУ

Переконливий й емоційний директор на усі сто відсотків відповідає і назві села, де він народився, і назві господарства, у якому з 1985-го працює – «Козацьке». Сергій Чубовський з Чернігівщини упевнений, що оптимізм і бажання рухатися вперед допомагають нам приймати правильні рішення. Життя ж постійно посилає випробовування, і якщо подостаток ми пережили, то й кризу переживемо. Головне, щоб люди на собі її не відчули.
СьогоднІ Сергію Миколайовичу 45! Це саме той вік, коли людина вже набула життєвого досвіду, проте не втратила юнацького завзяття. За час розмови про господарство і про село директор ТОВ «Козацьке» завжди вживав слово «Ми» – ми вирішили, ми зібрали, ми розробили тощо. Займенник «Я» застосовував, коли йшлося про відповідальність.
Своїм бажанням довести, що усе в житті відбувається не «за так», він ладен переконати будь-кого. Отже, як висловився наш співрозмовник, нехай почує той, хто вміє слухати.


– При всіх катаклізмах і негараздах того, хто справді звик працювати в сільському господарстві, криза не зачепить. Людей у світі стає більше, тому і попит на продукти харчування зростає, адже кожен хоче їсти. За всіма прогнозами, зменшення виробництва сільгосппродукції проти минулого року очікується і в Україні. Отже на неї буде попит. А відтак буде і ціна.
Усе що можна було зробити, щоб нас криза не зачепила, ми зробили. Добрива ми придбали, коли ціна на них впала до мінімальної, так само і паливо. Для цього треба було тримати гроші на депозиті. Усі боялися і знімали, ми не знімали і від того виграли.
Завдяки цьому забезпечені кадрами, технікою, добривами, насінням і паливом. Тому сонечко зійде – ми посіємо. І якщо урожай і ціни будуть нормальними, то кризи не буде. Ніякої.
Якби свого часу держава не заборонила експорт зерна, то ціна б у нас так сильно не впала. Зрозуміло, що суха кукурудза під час збирання не може коштувати 450 грн/т, якщо ціна насіння – тисяча гривень за мішок на гектар. У нас хороша кукурудза, але її собівартість вийшла 760 гривень.

– То ви її не продавали?
– Тоді ні. У лютому продавали по 780 грн/т. Ціна хоч і невелика, але трейдери самі забирали її у нас. Це, звісно, не та ціна, що в порту, але ж туди зерно ще треба довезти, і той, хто його туди доправить, також повинен заробити гроші – до цього я ставлюсь із розумінням.

– Як давно ви тут керуєте?
– Саме у березні виповнюється 9 років.

– А в господарстві як давно?
– Я народився у Козацькому. Починав водієм після механіко-металургійного технікуму в Києві і служби в армії. Потім став механіком, а згодом бригадиром тракторної бригади. Заочно закінчив НАУ, за фахом інженер-механік. У 98-му програв два голоси на виборах нового керівника господарства, і щоб не псувати ні з ким стосунків, два роки працював на Новобиковському цукровому заводі. За цей час господарство потроху і «зложилося». Повернувся у двохтисячному році, коли борги становили 998 тис. грн. Це були дуже великі гроші. Тоді тонна зерна коштувала 200 гривень. Держава, спасибі, тоді списала 280 тисяч боргів. Решту довелося повертати.

– Яким чином? З чого ви починали?
– Поступово, потрошку. Спочатку ніхто не хотів нам вірити. Коли ми говорили, що ми з «Козацького», навіть і слухати не хотіли. Але життя не стоїть на місці.
Починали ми з дисципліни. І з того, що привчали самих себе не просто ходити на роботу, а думати, що і навіщо робимо. Людина має працювати усвідомлено, і не заради когось, а заради себе, своєї родини – батьків, дітей. Через зміну самооцінки виникає бажання робити і заробляти. Так поступово поверталася довіра до господарства. Це те, чого на ринку не купиш.

– Як ви знаходите покупців на свою продукцію?
– По-різному. Є певне коло партнерів, які тоді нам повірили. Тепер багато з партнерських стосунків переросли в дружбу. Збут основних культур, можна сказати, налагоджений. Так само і з постачальниками. На решту продукції ціну відстежуємо, продаємо тим, хто більше платить. Проблема в іншому.

– У чому ж?
– У диспаритеті цін. Проблема виникла у цьому році з реалізацією сільгосппродукції, коли селяни були змушені продавати кукурудзу по 500 гривень. Це проблема.
Або – так: до минулого року ми звикли, що ціна тонни міндобрив дорівнювала ціні тонни пшениці. Восени ж ціна на добрива підскочила до трьох тисяч, а пшениця впала до 600-800 гривень…

– Працюєте по кредитах чи за власні обігові кошти?
– Другий рік не беремо кредитів. Спочатку брали багато, але так же важко їх було повертати. Краще й не згадувати. У 2004-му ми почали більш-менш стало працювати, останні три роки стабільно отримуємо прибутки. За минулий рік ми отримали 1,8 млн грн чистого прибутку.

– А тваринництвом займаєтесь?
– Приміщення свиноферми дає змогу тримати тисячу голів свиней. Ми багато реалізуємо маленьких поросят населенню, торік це було більше тисячі. Бо люди у нас в селі дуже трудолюбиві. І тому в нас немає проблеми з кадрами. В нас чудові кадри!
І свинина у нас смачна, бо свою українську білу вирощуємо по-українськи – на натуральних кормах власного виробництва, без преміксів і добавок.
У скотарстві були страшні проблеми. Коли я прийшов, було 280 голів ВРХ хворих на туберкульоз. Довелося їх позбутися, три роки проводити ретельну дезинфекцію приміщень. У 2006 купили 40 нетелів української м'ясної породи, тоді биків. Зараз маємо 100 голів і поки не продаємо. Є плани у цьому році відкрити племрепродуктор і продавати «на плем'я». Худоба прекрасна, невибаглива, дає хороші прирости.

– Чому саме м'ясне скотарство?
– Тому що, по-перше, тоді не було ціни на молоко. А по-друге, після тієї боротьби з туберкульозом, ми вирішили відпрацювати технологію утримання на «м'ясниках». І якщо усе складеться добре, то заведемо і молочне стадо.

– Кажуть, що ви цієї осені з середини жовтня байдикували…
– Ми минулого року 27 жовтня закінчили увесь комплекс осінньо-польових робіт. І два тижні до Дня працівників сільського господарства і ще два потому відпочивали.
Проте могли б спокійно іще тисячу гектарів обробити. Але немає довкола жодної сотки неораної землі.

– Яку техніку і технології використовуєте?
– Техніку вітчизняну, бо трактори «Білоруси» іноземними не вважаємо. На наші 2,5 тис. га маємо три комбайни «Дон». Як виняток, одного «Домінатора» б/в нещодавно придбали.
Дорогої імпортної техніки немає. Не купували, бо, по-перше, не хотіли влазити у борги. По-друге, у нас достатня кількість людей – хороші хлопці – у яких сім'ї і діти. Якщо завтра купити імпортного трактора і посадити на нього два чоловіки, то сімох доведеться звільнити. А я цього не хочу. Нехай господарство трохи менше заробить, але люди нехай працюють і заробляють. Якщо, дасть Бог, збільшуватимемо кількість землі, то і техніку купуватимемо.
Землі близько 30% оремо, решту обробляємо за мінімальною технологією. Ми живемо на річці Супій, і довкола нас болота. Навесні зазвичай близько третини площ не засіваємо, бо не можна в'їхати – низькі поля. Через те їх оремо раз на 3-4 роки, а в інтервалах «бавимося» дисковими боронами. І отримуємо непогані результати. Урожайність зернових у минулому році становила в середньому 4,5 т/га, цукрових буряків – 40 т/га, кукурудзи в сухому зерні 7,0 т/га. Колись такі показники були високими, а сьогодні їх слід називати стандартними для середнього господарства.

– Чи схильні Ви до експериментів у роботі?
– Так. Більше за все я люблю експериментувати на полі. Наприклад, вважалося, що в нашому регіоні соняшник не росте. Ми спробували торік і отримали чудовий результат. В цьому році посіви збільшимо.
На промислових ділянках паралельно застосовуємо різні добрива або ЗЗР, бо зараз багато пропонують, і у кожного – все краще. Ми прислухаємося, та усе одно перевіряємо. У середньому щороку на 80-90% використовуємо апробовані сорті і технології, а на решті 10-20% – експериментуємо.
З Днів поля ми з агрономом щороку привозимо два нові сорти: він іде по полю ліворуч, я – праворуч, потім – навпаки. Кожен окремо на власний розсуд обирає по чотири найпривабливіших, і ті два, що збігаються, – купуємо.

– За господарствами зазвичай закріплена соціальна сфера села. Як у вас?
– Забезпечення соціальної сфери села в основному лежить на нашому господарстві, але в селі Козацькому, у тому числі, працює фермерське господарство «Вікторія», яке очолює Микола Фенюк. Це потужне господарство, тому й воно не стоїть осторонь.
Ми чотири роки тому суттєво попрацювали над газифікацією села, вклавши 120 тисяч гривень, дорогу в селі ремонтуємо, торік провели повне освітлення села. Повністю і безкоштовно забезпечуємо продуктами харчування дітей у садку, де їх п'ятнадцятеро, і школу з вісімдесятьма учнями. Ремонт і облаштування школи – також за рахунок господарства. Дітям-відмінникам усім платимо стипендію – було по 75 гривень на місяць, тепер буде по 100 гривень.
За паї у цьому році розрахувалися у розмірі 3,6 відсотки. Мешканці села в основному беруть зерном, а дітки-спадкоємці, які переважно живуть в місті, віддають перевагу тисячі гривень за пай.

– Як сьогодні мають жити люди на селі?
– Безумовно, краще, ніж тепер живуть. Я не думаю, що молоді сім'ї триматимуть худобу і доглядатимуть городи. Вони мають працювати в агропідприємстві, отримувати гідну зарплату і купляти, що хочуть. Люди середнього віку і старшого виховані на домашньому господарстві, і не слід у них це відбирати.

– Від чого ви отримуєте найбільше задоволення?
– Я, як кожна нормальна людина, отримую задоволення від того, що живу. Від того, що є сім'я, яка завжди з радістю тебе зустрічає. Від того, що усі здорові й щасливі.
Я отримую задоволення від своєї роботи. Я її люблю і через це стараюся не скиглити про гірку селянську долю. Люблю коли сіємо, коли воно сходить і родить. Люблю збирати урожай і відвантажувати його покупцям. Люблю, коли усе це разом приносить гроші, бо це приростає наш добробут.
А ще мені подобаються ентузіасти. Є в нашому селі співочий колектив «Берегиня» з одинадцяти бабусь, яким по 60-70 років. Ми їм купили спеціального «бусіка», пошили костюми, і вони їздять Україною, співають пісні, рекламують наше село і господарство. Бувають у святих місцях, то за нас завжди свічку поставлять. У Козацькому завжди жили за правилом: що більше ти віддаси, то більше тобі повернеться.