АНАТОЛІЙ КРИВОРУЧКО. БЕРЕЖІТЬ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНИНА – БО У НЬОГО 48 МІЛЬЙОНІВ СПОЖBАЧІВ

– Анатолію Тихоновичу, якщо подивитись на Вашу біографію, то майже усі значущі події вашого життя припадають на березень.
– Майже. Тільки от народився я в лютому.
А так, у нашому господарстві працюю з 4 березня 1969 року. Так само 4 березня виповнилося 32 роки, як я став головою колгоспу. У 2002 році 18 березня в Маріїнському палаці серед багатьох нагороджених я єдиний отримав з рук Президента Леоніда Кучми зірку Героя України.
Березень – жіночий місяць. З нього починається весна, нове життя, нові мрії. Я мріяв стати агрономом. І по закінченні восьмирічки втік з дому разом з двома хлопцями поступати до технікуму. Моя мама, Марія Олексіївна, царство їй небесне, важко працювала в колгоспі. Вона мене не пускала і дуже плакала, наполягала, щоб я лишився в селі і став трактористом, бо у технікумі треба було навчатися 4 роки і 7 місяців. Однак мрії мають збуватися: моя бабуся дала мені 4 карбованці, на них я жив цілій місяць і поступив до Карачівського сільськогосподарського технікуму. Потім, як закінчив навчання, мама знову плакала, але вже від гордості.

– Чому саме агрономом? Чим вас приваблювала ця професія?
– У нас був агроном, якій мав лінійку і їздив колгоспною конячкою. І так мені хотілося мати таку конячку і лінійку!...
По закінченні технікуму я став головним агрономом колгоспу ім.Леніна Сахновщинського району Харківщини. Коли ж голова поїхав на півроку на навчання, а його заступник важко захворів, то головний агроном став підміняти голову колгоспу. Тому в армію я пішов на два роки пізніше від своїх однолітків, а з цієї посади потрапив служити в Москву. Потім в березні знову повернувся в село, але в інше господарство – колгосп «Новий шлях» Борівського району. І в ньому працюю вже 40 років.

– Що в житті приносить вам найбільше задоволення?
– Робити людям добро. Якщо їду, і стоїть людина з дитиною, то я завжди зупиняюся – треба підвезти. Одного разу побачив дорогою, як чотири хлопчики і двоє дівчаток грають у футбол. Це ж цікаво. Зупинився, покликав і запитую, чи давно ви морозиво їли? Звісно, давно. Я витяг гроші, ї хлопчик побіг по морозиво, інші почали розпитувати хто я, що я. А один і каже: «А давайте ми вам машину помиємо». Я не назвався, подякував та й поїхав. І у них, і в мене настрій хороший. Це ж здорово!
А ще дуже люблю гумор.

– То розкажіть, будь ласка, якийсь жарт, разом посміємось!
– Справжній жарт – це завжди імпровізація, він виникає залежно від ситуації. Мені часто доводиться виступати перед різною аудиторією. Гумор допомагає налагодити контакт, але він має бути вчасним і зваженим. Я ніколи не користуюся «заготовками», тому і в людях ціную почуття гумору.
Люблю виступати перед молоддю. З великою повагою ставлюся до всіх, хто навчається. Я добре знаю, що таке студентство, бо й сам колись навчався, і сьогодні маю чотирьох студентів – це троє онуків і зять. Я вхожу до наглядових рад двох вузів м.Харкова: технічного університету ім.Василенка (ХНТУСГ) і нашого Докучаєвського агроуніверситету (ХНАУ), який я закінчив заочно у 1977 році, працюючи вже головою колгоспу. Якось на урочистостях з нагоди посвяти в студенти, коли усі вітають, бажають тощо, мене попросили виступити. То я вийшов і кажу: «Я наведу вам куплет нашої студентської пісні, а решту ви допишете самі
«Мы, студенты, – денежные люди:
Часто нет в кармане ни гроша.
Лук и соль у нас в почете,
ломтик хлеба на учете
И с учетом даже у нас вода,
да-да…»
То навіть в президії записували…
Зі мною також трапляються кумедні випадки. Наприклад, єдиний раз за життя я приймав участь у спортивних змаганнях. Я був гладенький, і від технікуму мене виставили на змагання з ядра. Але я виявився єдиним учасником, тому жбурнув ядро та виграв перше місце. Стою один на п'єдесталі, мені грамоту дають і сміються…

– Звідки Ви черпаєте життєву науку? Що найбільше цінуєте в людях, а що – не приймаєте?
– Усе в житті людині дається від Бога через батьків. Я був молодшою четвертою дитиною у родині. Так сталося, у повоєнні роки ріс без батька. Мати була проста колгоспниця, яка не вміла ні читати, ні писати. Старші вивчилися і пішли з села; мати постійно на роботі, а я сам по собі. Тому зі старших родичів нікого наді мною не було, і це накладало якусь відповідальність.
Мудрість мені прививала моя перша вчителька Олександра Федорівна Лукашова, яка у свої 85 років живе у с.Василенкове Шевченківського району, і до якої я досі інколи навідуюся. В технікумі мене прийняла інша видатна людина, класний керівник – Таїсія Іванівна Свергун, яка також живе і здравствує, їй нині 87 років.
Коли спілкуєшся з людиною, то намагаєшся перейняті від неї усе найкраще, тож усі ми вчимося одне в одного. Я гордий з того, що мене поважає старше покоління в селі. Воно як коріння дає силу кожній людині, нагадує, звідки вона родом. Батько дружини Президента України Катерини Ющенко – Михайло Чумаченко – родом із сусідньої Зайцівки, землі якої обробляє наше господарство. Торік Катерина Михайлівна приїздила до нас, їй показували місце, де батько народився, бо хата не збереглася, церкву. Її дід Андрій тут похований. Самих Чумаченків в селі небагато, але чимало родичів.
У нас живе сама літня жінка нашого району Харитина Савеліївна Маслова, їй у цьому році виповнилося 105 років. Вона й досі читає газети, порається по господарству.
Я об'їхав 37 країн світу, спілкувався з безліччю людей і можу сказати, що порозуміння і спадковість поколінь існують там, де є взаємоповага між дітьми, батьками і дідами. Її найбільше і ціную в людях. Тому я завжди з повагою ставився і ставлюся до старшого покоління, і дітей своїх цьому вчу.
За роки керівництва напрацьовується досвід психолога, який повинен брати відповідальність за кожну ситуацію на себе. Ти повинен в першу чергу тримати себе в руках, бо кожна людина – це цілий всесвіт. Наприклад, у нашому селі я знаю кожного без винятку. Та й в принципі система людських стосунків скрізь однакова…
Керівником бути непросто. Премудростям життя і директорування мене вчив Володимир Вікторович Куценко, з яким ми понад тридцять років дружимо. Зараз він директор Богодухівського цукрового заводу. І сьогодні (16 березня – ред.) йому виповнилося 78 років. Він говорить: «Запам'ятай, що авторитет будь-якої людини складається по крихтах, а втрачається шматами». Тому, наприклад, керівника пересічна людина ніколи не має бачити напідпитку. Але ж бути керівником і не випивати чарку неможливо...
У Дмитра Костянтиновича Моторного, двічі Героя Соціалістичної праці, Героя України, є правило, якому я також слідую: «Якщо тобі дали слово – то підведися, щоб тебе побачили. Кажи голосно, щоб тебе почули. А щоб поважали – то кажи коротко-коротко».

– Коли легше було працювати: за радянських часів чи тепер?
– Коли керівникові краще за все працювалося? Коли ми розбудовувалися! Від 1977 року, утворення Ради колгоспів, а тоді і я став головою колгоспу, міжколгоспбуд щороку щось будував – дороги, заклади соцкультпобуту тощо. Ми ж будували житло, і коли віддавали переселенцям ключі, держава повертала господарствам сто відсотків витрат. І ми будували далі. Ми не знали, що таке кредити, як можна не видати людям зарплату, або немає пального на посівну чи добрив.
Я вже говорив, що об'їздив багато країн і можу упевнено сказати, що Україна справді багата – своїми природними ресурсами, корисними копалинами, річками, земельними угіддями, людьми. Коли ж у 1991 році українці майже одностайно проголосували за незалежність, склалося враження, що ми переплутали її із вседозволеністю. До вищих ешелонів за радянських часів «люди з вулиці» не потрапляли, треба було піднятися всіма сходинками влади. Натомість, початковий період переходу до капіталізму – первинного накопичення капіталу – супроводжувався в Україні розвалом колгоспів і промислових підприємств, роздрібненням і доведенням до банкрутства. 1992-1993 роки – найжахливіші, коли замість грошей з'явилися купони, бартер…
Вистояли ті сільгосппідприємства, де керівники і люди нічого не ділили, а працювали разом. Так, спочатку ми втратили в продуктивності й урожайності. Але поступово вирівнялися. І сьогодні наше господарство одне з кращих в області.

– Що наразі, на Вашу думку, потрібно вітчизняному аграрному сектору?
– Дуже актуальною є тема екологічного землеробства. Нещодавно до нас в область приїжджали французькі фахівці з інституту ґрунтознавства. Продемонструвавши нам передові технології в АПК, а вони справді передові, французькі колеги їдучі в наше господарство усе цікавилися, чому у нас так багато бур'янів край полів і дороги. Мовляв, відтак невисокі у нас технології виробництва сільгоспкультур. Та ні, кажу, навпаки – високі, бо саме в цих бур'янах живуть різні комахи, черв'яки, птиці, які зберігають природний баланс, запилюють рослини. Якщо вони зникнуть, то нам нічого не залишиться, як вирощувати ГМО. А ми цього робити не будемо.
Від нашої техніки французи були, скажімо, не в захваті. І ніяк не могли збагнути, як же ми за таких умов і порівняно невисоких технологій спроможні отримувати високі врожаї. Аж поки не побачили на полі розріз ґрунту глибиною в два мерти, з яких один метр – чорнозем. От тут вони справді здригнулися – збагнули, який в України потенціал.
Єдине чого нам не вистачає – це розуму. Колегіального. Виявляється, за оцінками світових психологів, якщо на безлюдному острові залишити японця і українця, то українець житиме краще. Якщо ж залишити по п'ять з кожного боку, японці розбудовуватимуться, а в українців спрацює принцип п'яти гетьманів…
Наш колективний розум, на жаль, направлений не у бік розбудови. Це видно і на прикладі роботи Кабміну, і Верховної Ради, й усього політикуму.
В сільському господарстві усе набагато простіше – тут є диктатура виробництва, якій підпорядкований і керівник, і працівники. Дотримався технології – отримав урожай, не спромігся порозумітися – ходи голодний аж до наступного року.

– А як же криза? Чи вона вас оминула?
– Зараз намагаються усе списати на кризу. Та при такому врожаї, при такому потенціалі і потребі людства у харчах в сільському господарстві не може бути кризи. Ситуація дуже скидається на 1937 рік, коли штучно було створено голодомор. Тоді винуватим був Сталін. А тепер хто винуватий?
Для селянина криза – коли усі його зусилля марні. Коли немає врожаю. Хоча з економічної точки зору – що менший урожай, то вища ціна. Але це суперечить селянській хліборобській душі.
У того господаря, який хоч трохи думає наперед, усе, що треба – зорано, що треба – посіяно. Можливо, ми не усе підживимо, але завдяки нашим землям і сонцю з дощем урожай усе одно буде. Не вистачить коштів на нову техніку – стару відремонтуємо. Шкода, що вирізають корів, щоб придбати солярку для посівної, яка неодмінно стрибне в ціні.
Шкода, що у Верховній Раді сидять люди, які забули про своє історичне сільське коріння. Вони не пам'ятають, як їхні діди і батьки вручну та кіньми піднімали сільське господарство до теперішнього рівня, якою ціною забезпечували їм теперішнє сите життя.
Ми великі надії покладали на парламентські слухання, які днями пройшли в Києві. Селяни з усіх регіонів на них зібралися. Проте крім аграрного міністра Юрія Мельника, ні з уряду (бо саме в той час відбувалося його чергове засідання, яке ніяк не можна було перенести), ні з депутатського корпусу практично нікого не було. Ми знову залишилися непочутими.
Проте через дві години за нами чинна влада майже у повному складі слухала у Верховній Раді питання проведення футбольного чемпіонату «Євро-2012». Це, безумовно, важливо… Якщо ще буде до того часу що їсти.
Нещодавно на зборах в Харківській юридичній академії я запитав з трибуни, чому вимерли динозаври? Бо не було Юридичної академії, і не було кому захищати динозаврів! А тепер вимирають селяни. Але ж зараз є Академія, і ще безліч таких правових інститутів. Відтак, скільки ж має бути потенційних захисників селянства – адвокатів, прокурорів, суддів. Бережіть українського селянина – бо у нього небагато-немало – 48 мільйонів споживачів!


КРИВОРУЧКО Анатолій Тихонович.
Генеральний директор АФ «Новий шлях» Борівського р-ну Харківської обл.
Герой України (2002 р.). Голова Харківської обласної ради сільгоспвиробників ВССП. Заслужений працівник сільського господарства України (1993 р.). Кандидат сільськогосподарських наук. Дійсний член Інженерної академії України, почесний професор бізнесу, академік Міжнародної інженерної академії. Член Народної партії України. Депутат Борівської районної ради.