УКРАЇНЕЦЬ ІЗ ЛОЖКОЮ ГРУЗИНСЬКОЇ КРОВІ

Кажуть, талановита людина талановита в усьому. І це можна стверджувати про Івана Кавалерідзе — видатного скульптора, кінорежисера, драматурга, сценариста. Фахівці називають його українським Мікеланджело, а сам він про себе говорив як про українця із ложкою грузинської крові. Його вражаючі монументальні роботи можна зустріти в різних куточках України, надихнутися їхньою величчю і поринути в роздуми. Бо кожна з них відтворює не просто постать героя, а навіть його характер і думки. Нині випала нагода віддати шану видатному українцю, якому цьогоріч 13 квітня виповнився би 131 рік від дня народження.

Грузинське коріння

Як згадуЄ друг і сучасник Івана Кавалерідзе прозаїк Улас Самчук у своїй книзі «На коні вороному. Спомини і враження», точних знань, як саме предки Кавалерідзе потрапили до України немає: «За споминами бандуриста з Полтавщини Мусія Олексієнка, що їх переказав А.Височенко в календарі «Відродження» (Буенос Айрес, 1961), предків Кавалерідзе мав привезти з Кавказу й оселити в своєму селі Блотниці біля Ромен, відомий приятель Шевченка, граф Яків де-Бальмонт, який брав участь у загарбницькій війні на Кавказі минулого століття, але офіційний біограф мистця А.Німенка каже, що «в середині минулого століття, після Кавказької війни, генерал Ладанський перевіз у свій маєток на Полтавщину кілька родин грузинів... Серед цих грузинів був і Васо Кавалерідзе, або Василь, як його кликали полтавські землероби. Син Baca — Петро одружився з вродливою українкою Калиною Кухаренко і з цього подружжя, 14(?) квітня 1887 року, народився майбутній відомий скульптор і кінодіяч Іван Петрович Кавалерідзе».

І хоча совєтські біографи дуже часто жертвують правдою на користь певної діялектики, однак на цей раз хай буде «як пан каже».

Скульптор

Напевне, українцям Іван Петрович найбільш відомий як скульптор. Поблизу головної брами стародавнього Києва і пам'ятки оборонної архітектури Київської Русі — «Золоті ворота» органічно вписано пам'ятник Великому київському князю Ярославу Мудрому. Його було відкрито 1997 року за ескізами митця 1949-го.

А от пам'ятник великому українцю, філософу і просвітителю Григорію Сковороді у Києві посеред Контрактової площі, який обличчям повернутий до Києво-Могилянської академії, здається, є символом столиці (хоча відкрито його лише 1 березня 1977 року). Інші роботи повністю довершені скульптором можна побачити в Полтаві і Ромнах — пам'ятники Тарасові Шевченку, у Чернігові — Богданові Хмельницькому тощо.

Саме скульптура привела Кавалерідзе у мистецтво. Його дядько, художник Сергій Мазаракі, побачив неабиякий потенціал у хлопця, коли той виліплював із глини фігурки людей і тварин. Тож доля привела Кавалерідзе спочатку до Київського художнього училища, а потім і до Петербурзької академії мистецтв. 1910 року їхня спільна зі скульпторами Петром Сніткіним і Валеріяном Риковим робота перемогла в творчому конкурсі на кращий пам'ятник Святій рівноапостольній княгині Ользі в Києві. За задумом митців, Ольга символізує державну владу, Кирило і Мефодій — освіту, а Андрій Первозваний — релігію, які мають гармонійно поєднуватися у державі. Монумент схвалив імператор Микола II, виділивши на нього 10 тис. рублів. І вже у вересні 1911 року на Михайлівській площі пам'ятник було скромно відкрито (бо в цей час у Києві від рук убивці помирав Прем'єр-міністр Російської імперії Петро Столипін). 

На постаменті з рожевого граніту містилися втілені в камені скульптури: у центрі — княгиня Ольга, ліворуч — апостол Андрій Первозваний, що вказує на святі гори київські, праворуч — просвітителі слов'янських народів, автори азбуки Кирило і Мефодій. Творцем скульптур Святої Ольги, Кирила і Мефодія є Іван Кавалерідзе.

Утім, нинішній окрасі Михайлівської площі довго простояти у первозданному вигляді не судилося. На жаль, 1919 року було скинуто скульптуру Ольги і, розколоту навпіл, закопано під постаментом. Через чотири роки демонтували статуї апостолів і просвітителів, а 1926-го на місці пам'ятника розбили сквер. Лише 1996 року, викопавши з-під клумби статую княгині, пам'ятник було відновлено за старими ескізами і фотографіями скульпторами Миколою Біликом, Віталієм Сівком та Віталієм Шишовим. Частину ж оригінальної скульптури нині можна побачити в саду на Андріївському узвозі, поблизу музею Івана Кавалерідзе.

* * *

До речі, цікавих історій про пам'ятники роботи Кавалерідзе безліч. Так, золотоворітський Ярослав Мудрий має свого «двійника», точніше авторський макет у камені. Менший за розміром, він облаштувався поряд зі згаданим вже Андрієм Первозваним, Тарасом Шевченком (1918 року встановлення, привезеним із м. Ромни) і фрагментом пам'ятника княгині Ользі перед музеєм-майстернею Кавалерідзе на Андріївському узвозі в Києві. Тут під відкритим небом розташувався своєрідний міні-музей робіт великого майстра.

Якщо обійти бронзового пам'ятника Ярославові Мудрому поблизу «Золотих воріт», можна побачити відбитки долонь майстрів, що відтворювали його за ескізами Кавалерідзе — Миколи Білика, Олексія Редька та Віталія Сівка. Обличчя Ярослава Мудрого повернуто в бік Софії Київської, або Софійського собору, — головної християнської святині країни, однієї з небагатьох уцілілих з часів Київської Русі. В руках великий князь тримає макет храму — вірогідно, саме він довершив його будівництво, розпочате батьком — Святим князем Володимиром Хрестителем.

Пам'ятник Григорію Сковороді у Лохвиці, що на Полтавщині, відкрили 22 грудня 1922 року — до 200 річчя з дня народження великого українського мислителя. Під час Другої світової війни пам'ятник було пошкоджено, і про його відновлення згадали на наступний ювілей — 250 років. Відновлював його, втім, не Кавалерідзе. У цей час талановитий скульптор уже працював над «київським» Сковородою на Контрактовій площі (тоді Червоній). За задумом скульптора, у Києві Сковорода мав бути босим, з Біблією і натільним хрестиком. Втім, чиновники такий зовнішній вигляд народного філософа не погодили. У результаті замість Святого письма він несе торбу, ноги взуті у постоли, а хрестик взагалі «зняли» — під певним кутом досі видно, де він мав бути розташований. 

Багатостраждальний пам'ятник гетьманові Богдану Хмельницькому у Чернігові добряче натерпівся за свою історію. Спочатку, 1956 року, вирішували, куди ж має дивитися гетьман. За розповідями краєзнавця і архітектора Андрія Карнабіди, рішення ухвалювали на рівні міськкому, тож перший секретар постановив, щоб пам'ятник дивився у бік майбутньої будівлі міськкому партії. Але оскільки будівлі ще не було, чернігівці жартували, що гетьман дивиться на обласний спиртзавод. 2011 року хотіли розвернути його і до розташованої неподалік П'ятницької церкви. Зрештою, щоби гетьман не дивився у бік Росії, 2017 року в ході реставрації скверу його розвернули у протилежний бік. 

Втім, Хмельницькому, можна сказати, пощастило. А ось пам'ятник Тарасу Шевченку роботи Кавалерідзе у Сумах, за переказами, не догодив особисто Микиті Хрущову. Робота була виконана 1926 року у стилі кубізм. А 1953 року генсек вирішив, що народ не зрозуміє, і пам'ятник знесли.

Довкола пам'ятника революціонеру Артему, що виситься над Святогорськом, досі точаться дискусії: з одного боку, декомунізація, і 22-метрова скульптура як раз вписується в її рамки, з іншого — це один із рідких проявів українського кубізму та належить до небагатьох збережених скульптурних пам'яток розстріляного відродження.

 

До театру і кіно

За спогадами сучасників, Іван Кавалерідзе мав дар гуртувати довкола себе творчих людей. У Ромнах, де він вів драмгурток і викладав малювання у кількох школах, працюючи у відділі народної освіти, залізничники гуртом виділили на пам'ятник Шевченку сорок бочок цементу. А натомість попросили організувати у Ромнах… театр. Що й було зроблено. З 1925 по 1930 рік діяв Роменський пересувний робітничо-селянський театр, де Іван Кавалерідзе був головним режисером. Репертуар театру в основному складали класичні твори української драматургії за рідким вкрапленням необхідних тоді радянських вистав.

Але одного театру Кавалерідзе було замало. Він уже працював художником-декоратором для кінофільмів, тож коли на Одеській кіностудії йому запропонували спробувати себе в якості режисера, він недовго вагався. Так 1929 року з'явилася його перша режисерська стрічка «Злива» за мотивами шевченківських «Гайдамаків». 1933 року він зніме вже звукове кіно за тим самим сюжетом «Коліївщина», яке принесе йому не тільки славу режисера, а й звинувачення у «націоналістичному ухилі».

Часи створення цих картин були і страшними, і водночас цікавими з огляду історії. Як пише Улас Самчук: «Головне, що Іван Кавалерідзе — мистець високої міри, кіномистецтвом займався на самому його початку ще до Першої світової війни, але режисером став у кінці двадцятих років, випускаючи картину «Злива», виробництва одеської кінофабрики ВУФКУ. «Офорти до історії гайдамаччини», як її формально названо з небезпечним ідеологічним наладованням, за яке було дуже легко потрапити до геєни огненої тодішнього інферно за всілякі збочення, між якими невідповідне трактовання імперіялізму Москви відогравало ролю рішаючу. Що було виразно вказано офіційним жаргоном, що «у «Зливі» впадало у вічі штучне об'єднання гайдамаччини кінця першої половини XVIII ст. із «гайдамаччиною» XX ст., без урахування конкретних історичних умов, ототожнення ватажка селянського повстання Івана Ґонти з водіями куркульської маси, із заклятим ворогом українського народу Петлюрою. Механічне перенесення «національних традицій» на новий ґрунт привело до хиб, що посилюються схематизмом, яким позначено трактування постатей Максима Залізняка й Івана Ґонти.

І.Кавалерідзе не вдалося реалістично відтворити на екрані сторінки боротьби українського селянства проти поміщиків, панства, показати прагнення українського народу до єднання з братнім російським народом, в якого він знаходив підтримку, захист у роки найжорстокішої боротьби своїх і чужих гнобителів». (І.С.Корнієнко «Українське радянське кіномистецтво»).

Ясно і виразно. Коментарів не потребує. Це був клімат, в якому приходилось працювати українському мистцеві. Грубе перекручування правди в користь завойовника. Стати свідомим брехуном проти себе самого й фальсифікатором історії на користь вигадок і наклепів. Пониження і самонищення до краю.

Кавалерідзе вперто цькували... Не допомогло йому і творення такого «Перекопу», де «бійці Червоної армії штурмують Перекоп, відкидають Врангеля за межі нашої країни, селяни засівають завойовану землю, робітники розбирають будинки на паливо для доменних печей» (А.Жуков і Г.Жуков)... Ця прилизана мельодрама виглядала здалека смішною, нікого вона не переконувала, регабелітації не принесла, а тому він лишає «політику» і переходить до традиційної малоросійщини з «Наталкою Полтавкою» і «Запорожцем за Дунаєм», проти яких не мали застереження ані цензори царизму».

Останні стрічки, до речі, стали першими українськими кінооперами.

Дісталося йому і за «Прометея» — фільм за мотивами творчості та біографії Тараса Шевченка. Його заборонили до показу 1936-го через те, що змальована поразка Російської імперії у війні на Кавказі. Ось такі дивні виверти в ідеології: більшовики запекло захищали старий світ, який збирались зруйнувати «до основанья, а затем…»

 

Художник і влада

В Ідеальному світі доля митця не має залежати від влади, проте ми живемо в реальному. Мистецьке покоління 1920-х років влучно назвали розстріляним відродженням. Тоді у буревії революційних подій Україна цілком могла би відновити незалежність. Однак національні течії знищувалися, як і цвіт інтелігенції, який приєднувався і співчував їм. Хтозна, що врятувало Івана Кавалерідзе — чи то спільне грузинське походження із вождем усіх народів, чи талант, чи дипломатія і створення поділок на зразок «Перекопу».

Як би там було, до митця ставилися застережливо. А після Другої світової війни, під час якої Кавалерідзе залишався в окупованому німцями Києві, невдоволення з боку влади ще більш поглибилося. Дісталося йому і від нацистів. Обидва рази митця врятував випадок. Так, коли знімальна група на чолі з Кавалерідзе поверталася з Карпат зі зйомок фільму про Олексу Довбуша, виявилося, що лінія фронту вже перемістилася далеко вглиб країни. Німці звинуватили знімальну групу у шпигунстві, але, на щастя, знайшли прізвище Кавалерідзе у європейському кінематографічному словнику і відпустили. Другий випадок пов'язаний вже з радянською владою. 1941 року Іван Петрович працював під німецькою владою у Києві керівником відділу культури Київської міської управи. З цієї посади пішов того ж року, коли зрозумів, що нічого доброго для України нацисти не хочуть. Навіть відмовився від вигідної фінансово пропозиції роботи на студії UFA у Німеччині. Пояснював це тим, що робити, що душа бажає не дадуть, а знімати паради з Гітлером не хоче. Однак поза окупацією вже ширилися чутки, що Кавалерідзе ледь не міністром культури призначили. Зрозуміло, що наслідки були би для митця трагічними. Врятував його випадок, коли начебто німецький офіцер, а як з'ясувалося згодом радянський розвідник, запропонував йому створити погруддя Гітлера. Кавалерідзе відмовився, мовляв, фюрера ніколи не бачив.

— Так і Леніна ви теж ніколи не бачили, а бюст зліпили…

— Леніна бачив. У студії мого вчителя в Парижі.

Говорять, що саме цей діалог врятував Кавалерідзе, коли радянська влада повернулася. Улас Самчук переконував його тікати на Захід, але українець відмовився. Мабуть, через те, що нічого не знав про долю свого тестя письменника Філіпа Капельгородського, якого заарештували ще 1938 року. До 1950-х років родина не здогадувалася, що того майже відразу розстріляли.

Лишаючи Київ, У.Самчук озирнувся на будинок Кавалерідзе, перехрестив і сказав: «Царство йому небесне!».

Втім, його передбачення не справдилися. Хоча влада і надалі підозріло ставилася до тих, хто був в окупації, тож на кіностудії роботи для Кавалерідзе не було. 1944 року він зміг влаштуватися науковим співробітником до Академії архітектури УРСР. І лише у кінці 1950-х повернувся до кіно, знявши фільми «Григорій Скороворода» (1959) та «Повія» (1961) із Олександром Гаєм та Людмилою Гурченко в головних ролях.

Своєрідною ілюстрацією ставлення влади до художника став виступ Микити Хрущова перед творчою інтелігенцією 1962 року. «Був такий скульптор Кавалерідзе, автор жахливих творів, — сказав він. — Я маю на увазі його пам'ятник Артему в Бахмуті». Самого Кавалерідзе влада забула, а от той клятий кубізм десь на підкірці у Микити Сергійовича відбився.

Нонна Капельгородська, племінниця Кавалерідзе, запропонувала відправити телеграму до Москви: «Живий, здоровий, працюю».

Втім, як кажуть, якщо про когось сказали, що помер, той довго жити буде. Іван Петрович Кавалерідзе дожив до глибокої старості й активно працював як скульптор і драматург. І хоча його п'єси не рекомендовано було ставити у столиці, вони з успіхом йшли в обласних театрах. Згаданий пам'ятник Григорію Сковороді у Києві він створив у віці 90 років. А радянська влада до 90-річчя не дожила…

Підготував Павло Мороз