БДЖІЛЬНИЦТВО: ХОБІ ЧИ БІЗНЕС?

Повний текст у друкованій версії видання

Бджільництво — один із найдавніших промислів, котрий опанувало людство. Бо мед — не просто солодощі, а цілий склад корисних, поживних і лікувальних елементів. Тож приручаючи собаку, коня чи корову, людина не забула і про бджіл. Тим більше, що це єдина «худоба» у господарстві, котра сама заготовляє корм на зиму, бо результат літньої її роботи завжди перевищує рівень споживання бджолиної сім'ї. Українці зіграли в «одомашненні» розумних комах не останню роль — вони до різних земель експортували продукти бджільництва ще від часів Київської Русі, та й першого у світі рамкового вулика винайшов саме українець Петро Прокопович.

Без перебільшення, пасічник у свідомості українця — це мудрий трудівник, обізнаний із таїнствами природи і знахарства. Цієї слави набув він не без допомоги своїх «підлеглих» бджіл — постійна робота і догляд за ними формують спостережливість і дають знання закономірностей природи.

Але й бджолярем міг стати далеко не кожен: не дарма ж кажуть, що мати бджіл і бути пасічником — це різні речі. Бджоли вимагають спостережливості, охайності та пунктуальності. Якщо ж згадати, що тростинний цукор на наших теренах з'явився лише на початку XI ст., та й коштував баснословно дорого, стає зрозумілим авторитет пасічника.

Як правило, «приборкувач бджіл» був і цілителем, який до лікувальних властивостей меду та його похідних додавав і силу лікарських рослин. Збільшувало повагу і сприяло створенню таємничого ореолу довкола пасічника і те, що жив він зазвичай край села, поближче до різнотрав'я або лісу — так із вуликами менше мороки. А на межі цивілізації та природи різні речі трапляються. Недарма ж Микола Гоголь саме у вуста пасічника Рудого Панька вклав усі ті химерні оповідки, що ввійшли до «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки».

Часи минули, але українське бджільництво залишається таким само архаїчним — і не лише у сенсі гармонії людини з природою. Попри те, що нині в Україні бджільництвом займається приблизно 400 тис. осіб (це — один із найбільших у світі показників, фактично, кожен сотий українець — пасічник), ефективність виробництва меду залишається дуже низькою. Пасічництво, попри величезну популярність і зайнятість великої кількості людей, перебуває у такій собі «сплячці», хоча у всьому світі робляться колосальні успіхи по всіх напрямках, технологіях, вирощуванню, якості. На тлі всесвітнього «бджолярського прогресу» українські пасічники залишилися на рівні півстолітньої давнини.

Молоко з медом

Загалом ситуація з українським медом нагадує ситуацію з нашим молоком. Ні там, ні там достеменно невідомо ані кількості «худоби», ані реальних обсягів виробництва. Аналогії продовжуються і в царині реалізації: величезна частка як молока, так і меду, потрапляє до споживача, оминаючи прилавки магазинів — українці купують мед на базарах, а не в супермаркетах.

Тобто бджільництво — це не лише древній, але й у наших умовах — переважно «тіньовий» промисел. Через це воно й досі скоріше нагадує хобі — забаву для душі, ніж серйозний бізнес, хоча й крутиться в цій тіні доволі серйозні кошти (майже 2,5 млрд грн). Користуються дрібнотоварністю виробництва (як молока, так і меду) перекупники, котрі скуповують його за безцінь. Наразі мед «від пасічника» скуповують по 30, добре якщо по 50 грн за кілограм, тобто по EUR 1-1,5. Між тим ціна півлітрової баночки меду на полицях польських магазинів (куди ми його й експортуємо) складає майже 170 грн, а у Франції — EUR 5,5.

Проблема полягає в тому, що урочисті реляції високопосадовців про «медовий прорив» України на світові ринки та карколомний злет продажів пояснюються дуже просто: український мед, попри свою високу якість, експортувався минулого року по $1,71/кг, тоді як німецький — по $5,72/кг. Нічогенький собі «дисконт» — більш ніж втричі! Через таку «щедрість» ми заробили «на меді» минулого року лише $97,3, а могли би — понад $320 млн.

Якщо вірити статистиці, минулого року в Україні виробили близько 60 тис. тонн меду, та якщо раніше майже весь мед споживався всередині країни (з понад 70 тис. тонн меду, виробленого 2005 року, лише 3,8 тис. тонн пішло на експорт), то нині ситуація діаметрально протилежна: іноземний споживач «розпробував» високу якість українського меду, й експорт почав невпинно зростати: 2010-го — 7 тис. тонн, 2011-го — майже 10 тис. тонн, 2012-го — понад 13 тис. тонн, 2013-го — 21,6 тис. тонн, 2014-го — 36,3 тис. тонн, 2015-го — 36 тис. тонн. Ну а минулорічний рекорд склав майже 57 тис. тонн експорту до 30 країн. Тобто зростання склало 58%, хоча з вищеозначених причин це зростання не стало таким же у грошовому виразі.

Варто зауважити, що виробництво меду за цей час скоротилося з 70 до 60 тис. тонн, тож виходить, що майже весь свій мед ми продаємо на експорт. А що ж вітчизняний споживач? А для нього мед занадто дорогий — споживання всередині країни істотно знизилося через занепад української економіки та зростання експортних цін. Не змінився тренд і цього року — лише за 9 місяців експортовано вже 46 тис. тонн. Тобто, за підсумками року результат буде вище торішнього приблизно на 10%. Головні імпортери — США ($18,9 млн), Німеччина ($10 млн) і Польща ($5,6 млн).

Медовий світ

Світове виробництво меду доволі скромне і складає лише 1,7 млн тонн, проте за останнє десятиліття воно зросло на третину. Світовий ринок цього смаколика ще скромніший: нині продається на експорт 650 тис. тонн, котрі загалом вартують $2,24 млрд. Найбільшими експортерами меду є Китай (19% ринку), Аргентина (12%) і Україна (8%). Наша країна не лише впевнено посідає третю сходинку світового рейтингу, але й постійно нарощує свої показники: лише за п'ять років ми наростили експорт більш ніж учетверо.

І це при тому, що традиційний споживач нашого меду — росіяни, через відомі обставини свій ринок для нас закрили. Ще 2014-го ми продали туди понад 19 тонн, а 2015-го лише 4 кілограми. Так само катастрофічно (з 19,9 тонн 2014-го до нуля 2015-го) скоротився експорт нашого меду до Білорусі. Правда, наступного, 2016-го, білоруси цілком «реабілітувалися» в якості імпортера — закупили нашого меду понад 25 тонн, тоді як росіяни і далі «смоктали лапу» — 22,8 кг. За вісім місяців поточного року картина приблизно така сама — експорт до Білорусі склав 24 тонни, до Росії — 15,6 кілограма.

Принагідно нагадую, що мова йде про легальний експорт, зафіксований Держстатом. Оскільки медова галузь дуже тінізована, вести облік виробленого важко, якщо взагалі можливо: затримали ж 2016-го на кордоні з Росією українців, котрі намагалися вивезти туди контрабандою тонну меду. Нещодавно (19 вересня) була спроба так само нелегально вивезти туди аж чотири тонни меду. І це лише зафіксовані спроби, скільки насправді «витекло» меду контрабандою — наразі невідомо.

Зростання виробництва і споживання меду не в останню чергу викликане захопленням споживачів здоровим способом життя, невід'ємною частиною якого є органічне харчування, в якому мед замінює цукор. Як можна здогадатися, віддають перевагу медові перед цукром у першу чергу заможні: понад половину всього меду імпортують країни Євросоюзу (там з'їдають 0,65 кг меду на душу населення, ще чверть — Сполучені Штати (там споживають 0,73 кг меду на душу населення), і замикає чільну трійку Японія, її частка — 8% (споживають 0,33 кг меду на душу населення).

Український мед має високу репутацію на ринку ЄС — за останній рік туди було продано близько 75% загального експорту цього продукту. Попит на мед на ринку ЄС настільки великий, що квоти на його поставку (5 тис. тонн 2016-го та 5,2 тис. тонн 2017-го) вичерпуються за 2-3 дні. На жаль, коли квоти вичерпуються, починає діяти митний тариф у 17,3%. У ході переговорів про збільшення присутності українського продовольства на ринках Євросоюзу, крім усього іншого, вдалося домовитися і про додаткову квоту на мед обсягом 2,5 тис. тонн, яка діятиме три роки.

Проте це все одно замало — українські експортери вважають, що оптимальним обсягом квоти були би 20 тис. тонн. Минулого року лише до Німеччини ми поставили 18,5 тис. тонн (німці взагалі найбільші імпортери меду в ЄС), а ще 10 тис. тонн до Польщі, 2,6 тис. тонн — до Туреччини, 2,3 тис. тонн — до Франції та 2 тис. тонн — до Іспанії.

Основною проблемою галузі залишається її роздрібненість: 98,5% вітчизняного меду виробляється у підсобних господарствах і тільки 2% — промисловими пасіками (2005-го було 96,5% проти 3,5%). Через це обсяги виробництва мізерні: наприклад, у Канаді 7 тис. пасічників, кожен з яких «викачує» з пасіки по 4 тонни меду, а один український пасічник — 150 кілограмів. Правда, 500 ізраїльських пасічників виробляють по 8 тонн меду на рік кожен, ну та в них і корови дають на рік по 19 тонн молока.

Звичайним пасічникам важко самотужки виходити на ринок Євросоюзу, простіше працювати з компаніями-експортерами. Процедура сертифікації дуже складна. Треба пройти первинний аналіз, який робиться на місцях. Потім відправити зразки до австрійської чи німецької лабораторії, заплатити гарні гроші за кожен зразок, отримати звідти відповіді, цей сертифікат долучити до партії меду, і лише тоді він може бути експортований. Тим то експорт українського меду здійснюють лише 73 компанії. При цьому 11 із них продають за кордон 76% — це найкрупніші оператори цього ринку. Основні експортери розташовані у Центральній та Південній Україні.

Що це означає на практиці? В середньому кожен пасічник виробляє на рік до 200 кг меду — ну який же це бізнес, звісно, що хобі. От і прибуток від нього відповідний — так, аби дружина не сварилася, що на пасіці днями просиджуєш. Бо щоби прибуток був солідний, потрібно продавати мед на експорт чи переробку напряму — минаючи скупника-посередника. Та цьому заважають скромні обсяги виробництва, котрі не дозволяють сформувати товарну партію.

Тож виробники спершу продають мед за безцінь (і добре, якщо компанії-експортеру, а не посереднику), а потім нарікають на відсутність обігових коштів, котра не дозволяє розширювати виробництво. Рецепт лікування цієї хвороби варто запозичити у тих же молочників: потрібно об'єднуватися у кооперативи, бо бджільництво стає рентабельним починаючи із 100 бджолосімей.

Але спершу — виходити з тіні, реєструвати пасіки, отримувати ветеринарні сертифікати, платити податки тощо. Та не варто забувати, що кооператив — як мушкетери: «один за всіх і всі — за одного». Адже якщо декілька пасічників кооперуються, щоби здати мед експортеру, і один із них використовує неякісне обладнання, то забракують всю партію. А партія — це 10-20 тонн, тож вислів «ложка дьогтю зіпсує бочку меду» тут підходить якнайкраще.

А з якістю у нас — не дуже: за словами генерального директора компанії «Біхайв» Олега Барського, чий завод із переробки меду з помпою відкрив 11 вересня Віце-прем'єр Степан Кубів, близько чверті всього меду, котрий постачають пасічники на завод, після перевірки доводиться повертати виробникам через забруднення антибіотиками.

Дрібниць тут не буває. Скажімо, коли мед проходить перевірку, там не має бути залишку інших речовин, ні антибіотиків, ні пестицидів, якими обробляють поля. Важливі навіть дрібні деталі, приміром, деякі пасічники-»традиціоналісти» використовують старі оцинковані медогонки. І хоча мед там довго не залишається, він все одно набирає якийсь «відсоточок» цинку, і при аналізах це виявляється, а партія бракується. До того ж ЄС вимагає, щоби при експорті меду можна було прослідкувати його походження аж до зазначення пасіки, а вся продукція має комплектуватися необхідними документами та стандартною тарою.

Об'єднання в кооперативи дозволило би здійснювати експорт самотужки, а значить — отримувати реальну ціну за свою продукцію. Не варто лише «гратися» з якістю і «бродяжити» якісний український мед із дешевим імпортним, як це дозволяють собі робити деякі наші компанії-експортери. Через що вже є перші випадки претензій від закордонних споживачів з Євросоюзу, де дуже високий рівень контролю якості продукції. Бо репутація — то така штука, що здобувається роками важкої праці, а руйнується в одну мить.

Як воно у людей

Повний текст у друкованій версії видання