УЛАНІВСЬКІ ПОСТАТІ

Проскочити на Вінниччині повз Уланів і не зупинитися просто неможливо: дорогою з Києва до курортного Хмільника це ошатне село просто виринає з безкраїх ланів центральною площею. Щоби краще роздивитися цей майдан з чималою кількістю будівель «від 1970-х», який з обох боків обіймає гладеньку асфальтовану дорогу, праворуч, біля гастроному «Ірина», облаштовано «кишеню» для авто.

Виявляється, у цих міських ознаках немає нічого дивного, адже за хрущовських часів село Уланів на березі тихої річечки Снивода мало статус міста. Воно і по сьогодні залишається не надто подібним до села: є тут водогін та газопровід, спортивна й музична школи, а загальноосвітню школу поточного навчального року закінчили 357 учнів. Також є лікарня, за збереження якої бореться громада, власне комунальне підприємство та будинок культури. Окремо слід сказати про сільську бібліотеку з понад десятитисячним книжковим фондом, яка продовжує його поповнювати, беручи участь і перемагаючи в міжнародних та вітчизняних конкурсах і програмах.

Ошатний сільський парк відпочинку 2010 року був названий на честь 130-річчя від дня народження видатного уродженця Уланова — Валер'яна Тарноградського, українського поета-лірика, журналіста і педагога, закатованого сталінським режимом в концтаборі ГУЛАГ СРСР 1945 року. 2011-го в селі відкрито пам'ятник жертвам Голодомору 1932-33 років.

І за всім сьогоденням Уланова поблизу садиби сільської ради спостерігає триметровий Тарас — пам'ятник Кобзареві дуже гармонійно поєднаний з довкіллям, наче і не полишав наш знаний земляк цієї місцини з часів своєї подорожі 1845 року.

Ми ж не змогли проїхати повз Уланів іще і тому, що тут мешкає історична для вітчизняного сільського господарства постать — колгоспний голова з понад піввіковим стажем, знавець рідної землі і людей, Герой Соціалістичної Праці, Заслужений працівник сільського господарства — Володимир Тадейович Вільчинський. 2 квітня ц.р. він відзначив свій 85-річний ювілей та продовжує жити активним громадським життям і працювати, а на нашу зустріч Володимир Тадейович приїхав за кермом авто.

«Раніше на цьому місці стояв Ленін, — розповідає ініціатор зведення пам'ятника Шевченку Володимир Вільчинський, — коли ж позаторік знесли, то залишився «пеньок» — постамент, який ми ніяк не могли подолати, настільки він міцно був зроблений. Але ж соромно, щоби він так серед села стояв. Тому я запропонував сільському голові, а я тоді був його замісником, поставити пам'ятник Шевченку. Але де гроші взяти? І почалося — ми кинулися скрізь, і всі потроху почали допомагати коштами. То ми зібрали 125 тис. грн. Прознавши про цю ідею, Заслужений художник України Віктор Стукан — наш земляк, що мешкає в Хмільнику і робив пам'ятник там, узявся його виконувати безкоштовно, та коли коштів забракло, він своїх доклав».

Збирали кошти справді всім світом — від малого до старого: уланівчани пенсійного віку постановили віддати частину пенсійних коштів на монумент, дітлахи віддавали кошти, виручені на шкільних ярмарках. Більш суттєвими сумами допомогли місцеві бізнесмени й уродженці села. Долучилися до події і відомий педагог та краєзнавець, за авторства якого вийшло чимало праць з історії краю — Микола Дорош та завзятий сільський голова Олександр Голубенко.

За численного люду пам'ятник Великому Кобзареві урочисто відкрили 9 жовтня 2015 року. Бо саме 8-9 жовтня 1845 року Тарас Шевченко перебував в Уланові, спілкувався з мешканцями, робив замальовки, коли мандрував з Меджибожа до Хмільника, проводячи свої краєзнавчі дослідження.

Зірка Вільчинського

З дружиною Тетяною Володимирівною, яка у свої 80 продовжує працювати лікарем в приймальному відділенні лікарні, він живе у звичайному багатоквартирному будинку. «Свого часу у мене було багато журналістів звідусюди, пояснює Володимир Тадейович, — і я не хотів, щоби хтось сказав, що голова збудував собі такий особняк та обгородився парканом, за яким нічого не видно. Я кажу: навіщо це?! Люди в селі все бачать і дуже швидко реагують. Я за свій час головування в Уланові, з 1968 по 2008-й — будував щороку по одному об'єкту: вийшло 4 школи і 4 багатоквартирних будинки, дитячий садок на 200 місць і поліклініку на 150 відвідувань на день, хірургічний корпус з пологовим приміщенням в Уланівській районній лікарні та ще багато чого».

Ветеринар за освітою, Володимир Вільчинський торував шлях в сільському господарстві з заступника голови колгоспу «Перемога» у рідній Федорівці Шаргородського району на Вінниччині впродовж п'яти років. А 1958-го його обрали головою господарства. «Після вдалого року господарювання, веде далі наш співрозмовник, — 1959 року у розпал жнив поступає «зверху» нове розпорядження, щоби мене перевести по методу Гачанової (була така ткачиха в Росії, котра перейшла з передового підприємства на відстаюче) головою у відсталий колгосп ім. Шевченка у сусідньому с. Копистерена, де міняли вже третього керівника».

За 10 років Вільчинський вивів колгосп на достойний рівень, тож йому «довірили» гідно продовжити справу в уланівському колгоспі «Дружба».

«У колгоспі було п'ять сіл, а мені швидко прикріпили шосте, відстале. Переді мною колгосп «Дружба» очолював Мечеслав Дмитрович Білоус, Герой соціалістичної праці, він пішов Першим секретарем райкому, а мене призначили на його місце. То він до нашої «Дружби» той відсталий колгосп і приєднав. Тоді землі у «Дружбі» стало більше 8 тис. га, з них ріллі 6800 га.

У мене складна була задача: мені треба було попервах не відставати від показників попередника. Навіть у районній газеті «Червоний прапор» було написано: «в «Дружбі» наразі новий голова. Побачимо, якою міцною виявиться нова «Дружба». А до того колгосп гримів скрізь — бюро обкому виїзне, і обласна сесія, і газети, і радіо, і телебачення…

Щойно збори мене обрали, як усе затихло… Аж до жнив глибокої осені. Я проаналізував, які в нас були ще резерви для досягнення високих показників. Себе я вже не щадив, людей заохочував до роботи, привчав до відповідальності. І коли ми вже того таки 1968-го зібрали 616 ц/га цукрових буряків, а в заліку 555 ц/га, тут знову почали всі з'їжджатися.

І 1971 року мене вже нагородили орденом Леніна. А 1973-го присвоїли звання Герой соціалістичної праці за високі показники сільгоспвиробництва. Перед тим були дуже суворі перевірки згори. Була така Іванова, з ЦК КПУ, що відповідала за село, то вона все перевіряла документи і допитувалася, як ми змогли отримати такий урожай зернових. Причина проста — я на початку осені поміняв усе насіння пшениці на площі 1250 га — узяв нові озимі миронівські сорти й отримав спалах урожайності й урожаю — 62 ц/га.

Але ж високі показники з часом стають не такими вже і високими. Тому ми запровадили бригадний підряд, госпрозрахунок, чекову систему розрахунків — щоби якомога сильніше збільшити продуктивність праці й оплату. Далі були орендні колективи в полі, на фермі, механізовані бригади. Словом, керівників стало вдвічі менше, бо вони поєднували свої керівні посади з виробничими — керівник механізованої бригади працював на тракторі, на комбайні. Так, наприклад, доярки казали, не давайте на ферму великого трактора, давайте маленького — корми завести або вивезти гній. Люди почали рахувати витрати».

Щодо планів на майбутнє, Володимир Тадейович із запалом повідомив: «Зараз ми всі разом — краєзнавці, вчителі, письменники, інші активісти — воюємо за створення музею Тараса Шевченка. Як казав Кобзар, борітеся — поборете! Те ми і робимо!»

Трудовий орден —

за смажену картоплю!

Глафіра Дорош — єдиний орденоносець СРСР, яка отримала нагороду за кулінарний винахід — смажену картоплю по-Уланівськи. Кухар з місцевого кафе винайшла цей дешевий і швидкий кулінарний шедевр випадково голодного 1947 року. Відтоді на картоплю по-Уланівськи «підсів» увесь СРСР, і в листопаді 1965-го 55-річній селянці в Москві урочисто вручили орден Трудового Червоного Прапора. Сьогодні цю картоплю можна знайти в меню ресторанів країн колишнього СРСР, Німеччини, США, Канади, Ізраїлю.

Працювати кухарем Глафіра почала ще 14-річною дівчинкою поруч із мамою. В післявоєнне лихоліття з продуктами було важко, тож кухарям доводилося експериментувати з тим, що мали під рукою. Свою фірмову страву Глафіра винайшла випадково: дрібні бульби, що залишилися, вона кинула в казан, де смажилася основна страва, а поруч стояла часникова підливка до пиріжків, нею кухар і залила просмажену картоплю.

Може, воно так і залишилося би смаколиком маленького уланівського кафе, якби на Вінниччину на початку 1960-х не завітав журналіст московської газети «Вісті», і в газеті вийшов величезний матеріал про уланівську картоплю.

«З тих пір таке почалося! — згадувала Глафіра Василівна. — Листи з проханням поділитися рецептом йшли мені звідусіль. Я лише встигала через десять копірок посилати його в усі куточки СРСР».

Попри те, що порція коштувала всього 6 копійок, до Уланова почалося справжнє паломництво. Глафіра Василівна Дорош прожила довге і складне життя. Віна пішла за межу 2015-го у поважні 95 років.

Тож якщо хочете картопельки по-уланівськи, візьміть картоплю з куряче яйце, почистіть і розріжте на четвертинки вздовж, киньте в киплячу олію. Через 20 хвилин, коли картопля стане золотистою, вийміть її шумівкою або покладіть на паперовий рушничок (щоби прибрати залишки олії) і заправте розтертим часником із сіллю та крапельками олії. Накрийте кришкою і дайте хвилинку настоятися.