ЗМІНИ ДО КОНСТИТУЦІЇ: УХВАЛИТИ НЕ МОЖНА ВІДХИЛИТИ

От буває так, що летить собі авіалайнер на захмарній висоті, пасажири спокійненько дрімають у зручних кріслах, ніби в себе вдома та й гадки не мають — що то коїться за бортом. Аж літак утрапляє у зону турбулентності, і починається бовтанка та шарпанина, та пасажири починають непокоїтися, зрозумівши, що між ними і безодньою всього кілька сантиметрів алюмінію та майстерність екіпажу.

Уже майже два роки як «авіалайнер Україна» ввійшов у таку зону турбулентності. Ніяких наперед відомих рецептів виходу з неї не існує апріорі, і все залежить від майстерності екіпажу, його здатності до рішучих, часто нестандартних дій, та спокою на борту літака. Бо якщо пасажири втратять довіру до професіоналізму пілотів і запанікують, — літак вже нічого не врятує.

Одним із таких нестандартних рецептів виводу нашої країни з крутого піке політичної кризи стала децентралізація влади та внесення з цією метою відповідних змін до Конституції. А що крім внутрішньодержавної користі ці зміни є одним із наріжних каменів Мінських угод, покликаних зупинити російську агресію на Сході, то диванні стратеги дружно почали волати про зраду національних інтересів на догоду Путіну.

Ну, та диванні стратеги — то ще півбіди. Гірше, що частина політикуму, згадавши, що у нас на носі чергові вибори, вирішила підіграти невігласам. Замість спокійної дискусії лунали відверті маніпуляції. Суспільство перегодували політичною міфологією і просто відвертими вигадками. Користуючись тим, що власне тексту пропонованих змін майже ніхто не читав, довкола змін до Конституції сформували певні ідеологеми і почали їх дружно розганяти в ЗМІ.

Дивишся на таких, прости Господи, політиків і диву даєшся. Хлопці і дівчата, майже рік тому ви створили парламентську більшість і одностайно підписали Коаліційну угоду, найбільшим пунктом якої, я би навіть сказав — наріжним каменем, був пункт 7 «Децентралізація та реформа публічної адміністрації», в якому прямо зазначається: «Внесення змін до Конституції України, що забезпечать правову основу для схвалення низки законодавчих актів, необхідних для реалізації реформи місцевого самоврядування і територіальної організації влади».

Та в політиці не буває нічого постійного — лише власні інтереси. І от «Батьківщина», «Самопоміч» та Радикальна партія, розраховуючи пожати восени безліч голосів на місцевих виборах, вирішили стати в позу і від зафіксованих обіцянок (під якими стоять підписи їхніх очільників) відмовитися. Мовляв, такі зміни до Конституції та ще й під час війни вносити не можна, тим більше не можна перекроювати Основний Закон на догоду якимось тимчасовим тактичним маневрам та ще й під зовнішнім тиском. От якби провести референдум з цього питання… тоді може, а так — виборець нас не зрозуміє.

Уся оця маячня про «статус Донбасу» і «неможливість міняти Конституцію під час війни» має на меті вбити в інтересах агресора одразу трьох зайців: зірвати вкрай важливу реформу місцевого самоврядування, яка дасть колосальний поштовх розвитку країни; розвалити правлячу коаліцію і зробити ВР недієздатною; зруйнувати єдність України з союзниками з Європи та США, заливши нас сам на сам з Росією. Кому вигідний такий сценарій — не треба пояснювати.

Та діватись Україні нікуди — підписуючи Мінські домовленості (виконання яких, до речі, гарантували Німеччина, Франція та Росія), ми пообіцяли до 2016 року змінити Конституцію, тим самим загнавши себе на слизьке. Якщо ми не зможемо (або не встигнемо) змінити Конституцію, дамо потужного козиря кремлівському агресору: посилаючись на зрив Мінських домовленостей, він зможе розпочати черговий виток війни. Якщо зможемо — наражаємося на громадянські протести, підігріті хитрими провокаторами.

У відповідності до самої Конституції, на внесення змін потрібно дві сесії парламенту — на одній проект спрямовують на експертизу до Конституційного суду і після його позитивного вердикту попередньо схвалюють не менш як 226-ма голосами, а на наступній уже схвалюють в цілому конституційною більшістю Верховної Ради — 300-ма голосами. Саме тому депутати на канікули формально не ходили, бо сесію не закривали, аби, отримавши висновок КС, можна було зібратися на позачергове засідання будь-якої миті.

І ця мить настала в останній день літа — 31 серпня. Перед голосуванням та у його процесі частина депутатів влаштували вже звичний безлад, намагаючись завадити ухваленню змін. «Радикали» Ляшка блокували трибуну, стукали порожніми пластиковими пляшками, кричали «ганьба!» і включали сирену. Проти також виступила більша частина фракції «Самопоміч», а її голова Олег Березюк під час виступу заявив, що мова йде ніяк не менше, ніж про «зраду України». Виступаючи з трибуни, голова фракції «Батьківщина» Юлія Тимошенко заявила, що її фракція також виступає проти цього закону, оскільки, за її словами, це не дорога до миру, і робиться в інтересах Росії. Противники ухвалення змін наполягали, що вони нададуть надто широкі права окупованим районам Донбасу.

У свою чергу на прийнятті цих змін наполягав голова Верховної Ради Володимир Гройсман. Він стверджував, що жодних особливих прав ні Донбас, ні жоден інший регіон не отримає, але місцеві громади зможуть краще розпоряджатися своїми ресурсами. Цей закон також прогнозовано підтримала фракція «Опозиційного блоку», голова якої Юрій Бойко заявив, що документ відкриє шлях до врегулювання ситуації на Сході.

Депутати від групи «Відродження» вирішили голосували одноосібно, оскільки єдине рішення на рівні її керівництва не приймалося. А от група «Воля народу» хоч і розкритикувала цей законопроект, але заявила, що він кращий, ніж нинішня ситуація, і пообіцяла йому підтримку.

Керівник фракції «Народний фронт» Максим Бурбак під час виступу заявив, що його фракція підтримає законопроект, оскільки ці зміни вже позитивно впливають на місцеві бюджети. Голова фракції «Блок Петра Порошенка» Юрій Луценко у своєму виступі, коментуючи шум у залі, процитував Оксану Забужко про хворих «спинно-мозковим більшовизмом» і заявив, що децентралізацію вимагав Майдан, і пообіцяв, що Блок Петра Порошенка голосуватиме «за», щоби «похоронити труп СРСР».

Відтак уключили систему «Рада», і депутати 265-ма голосами «за» попередньо схвалили зміни до Конституції щодо децентралізації влади. Одразу після цього спікер Володимир Гройсман закрив засідання, щоби назавтра відкрити його знов, тільки тепер уже як перше засідання нової, третьої сесії парламенту восьмого скликання.

Вчить матчастину!

За що насправді проголосували депутати? Нинішня конституційна реформа багато в чому унікальна, хоча це і не перша спроба змін. Можна згадати, що перший раз зміни до Конституції було внесено під час Помаранчевої революції: відчуваючи, що шальки терезів хитнулися від них, умовою визнання поразки Януковича стало суттєве скорочення президентських повноважень. Таким чином Україна з президентсько-парламентської республіки стала парламентсько-президентською. Перше слово у словосполученні означає, хто формує уряд, а значить і має реальну владу в країні. Після «другого пришестя» Януковича, приручений Конституційний суд швиденько повернув йому всі повноваження, і ми знову повернулися до президентсько-парламентської республіки. Ну, а після Революції гідності відбувся зворотній кульбіт. При цьому всі зміни в Основному Законі раніше відбувалися в трикутнику Президент-Верховна Рада-Кабмін. Тепер нарешті вирішили реформувати систему місцевого самоврядування.

Пропоновані зміни чітко відділяють «мух від котлет», тобто правові механізми контролю від контролю господарської діяльності. Якщо раніше глава адміністрації був цар і бог: призначав на посади і ділив кошти, то новостворений інститут префектів цього позбавлений — його функції суто наглядові. Хоча ніде правди діти — під виглядом децентралізації система державного управління на місцях стає не аморфною, як би цього дехто хотів, а навпаки — «залізобетонною», що в умовах війни та сепаратизму куди як важливо.

Судіть самі: зараз центральна влада не має законодавчого механізму відсторонення обраних на місцях мерів міст чи рад, відтак кияни мусили терпіти в кріслі мера не вповні адекватного (чи вповні неадекватного) Леоніда Черновецького. Тепер за підозрою в порушенні конституційних норм чи загрозі національній безпеці, префект зупиняє дію будь-якого акта органу місцевого самоврядування, а Президент може призупинити його діяльність, призначивши тимчасового державного уповноваженого. Щоб це не виглядало диктатурою, остаточну крапку в справі ставить Конституційний суд, куди одночасно із зупиненням дії акта чи ради подається звернення. Якщо суд визнає, що ухвалене місцевою владою рішення неконституційне, Верховна Рада розпускає місцеву і оголошує там дострокові вибори. Таким чином місцеве самоуправління знаходитиметься під пильним «государевим оком», проте це стосується лише виконання законів та Конституції.

Що стосується господарської діяльності, коштів і посад, то тепер це повна парафія місцевої громади. Саме тут децентралізація проявляється в повній мірі. Місцеві ради цілком самостійні у вирішенні всього комплексу місцевих питань — від освіти і медицини до справляння місцевих податків, а розпоряджатиметься коштами на свій розсуд обраний радою виконком. Адміністрації, котру призначали зі столиці й яка все контролювала на місцях, більше не буде, і це величезний крок до справжнього самоврядування.

Ну, і нарешті — про вигадану противниками змін до Конституції «зраду-федералізацію». Аби її запобігти, з чинної Конституції вилучається стаття 92, яка передбачає теоретичну можливість проголошення спеціального статусу для окремих міст — щоби не було навіть щонайменшої юридичної зачіпки для «параду суверенітетів».

З іншого боку — у 18 пункті законопроекту дійсно є посилання на закон про особливий порядок місцевого самоуправління в окремих районах Донбасу, проте кілька місяців тому парламент ухвалив до нього поправки, котрі стали запобіжником проти «особливого статусу» окупованих територій Донбасу. Термін дії закону — три роки, із яких один вже майже минув. Більша частина його статей наразі призупинена, і він набере чинності лише після роззброєння сепаратистів, виведення російських військ та військової техніки, передачі контролю над україно-російським кордоном українським прикордонникам та проведення на цих територіях виборів за українським законом.

Там і близько немає про амністію для військових злочинців, проте йдеться про амністію для тих, кого насильно чи здуру мобілізували до лав сепаратистів, а тепер шантажують, що коли прийдуть «укропи», їм усім смерть. Зрозуміло, що на виконання всього комплексу заходів, передбачених Мінськими домовленостями, Москва не піде, хоча Путін формально є гарантом їх виконання з боку бойовиків. Тому єдина надія Кремля — зірвати процес конституційних змін, аби звинуватити саме нас у зриві Мінських домовленостей. Так що жупел про «особливий статус» для Донбасу, нібито закладений у Конституцію — лише кліше, що для певних політичних сил стало передвиборчою технологією, елементом чорного піару проти змін до Конституції.

Рейтинг на крові

Проте він зіграв трагічну роль у розгортанні подій довкола Верховної Ради 31 серпня. Коли стало зрозумілим, що голосів «за» вистачило і клоунські ескапади ухвалити зміни до Конституції не завадили, радикально налаштована юрба протестувальників біля стін парламенту вдалася до рішучих дій. У очільників протесту спершу була надія, що голосування провалиться, і буде нагода заявити виборцям, що це саме їхня заслуга. Коли план не спрацював, депутати проголосували і розійшлися, вирішено було хоча би забезпечити яскраву «картинку» для ЗМІ. Бо українські політики, вирощені в телевізорі, справедливо вважають, що якщо мітинг чи пікет не показали в новинах — значить його й не було.

Саме тому відбулася спроба прорватися до вже опустілої будівлі Верховної Ради. В хід пішли димові шашки, кийки й арматура. Відповідальність — слабке місце наших політиків. Вивести людей на протест вони ще можуть (хоча подейкують, що без оплати це зробити досиить важко), а от контролювати натовп чи нести відповідальність за хуліганські вчинки — і не намагаються. Цього разу хуліганством справа не обмежилася.

Країна перебуває в стані війни, її територією безконтрольно переміщаються маси зброї, і чи не кожного для ЗМІ повідомляють про викриття чергового тайника зі «стволами» та боєприпасами. До цього треба додати масу людей, котра побувала у пеклі бойових дій і отримала так званий «синдром АТО». І все ж, як грім проти ясного неба, на площі прогримів вибух бойової гранати. Наслідки вибуху приголомшливі — наразі йдеться про трьох загиблих та 141 пораненого, з яких лише 11 — цивільні, а решта — міліціонери та бійці Нацгвардії.

Оскільки все це дійство фільмувалося багатьма ЗМІ з різних точок, «вирахувати» та заарештувати підозрюваного вдалося досить швидко. Ним виявився колишній «свободівець», а нині — боєць добровольчого батальйону МВС «Січ» Ігор Гуменюк, котрий нібито перебував у відпустці. Під час затримання у нього в заплічнику було виявлено ще одну гранату РГО — страшну зброю, котра здатна вражати осколками в радіусі 200-т метрів. Це ж як треба було «накрутити» хлопця «зрадою», щоби він наважився застосовувати настільки смертоносну зброю не проти ворога, а проти власних співгромадян у центрі столиці.

Журналіст — не слідчий і не прокурор, тому не вправі звинувачувати когось до вироку суду. Чи дійсно Гуменюк винен у цьому теракті, чи ні — розбереться слідство. Проте не потрібно бути слідчим, щоби розуміти, що справжні винуватці трагедії — недолугі політики, котрі у погоні за рейтингом, прикриваючись патріотичними гаслами роблять усе для того, щоб як і колись — у сімнадцятому, і у двадцятому столітті, українці розділилися та почали ворогувати між собою, назавжди поховавши мрію сотень поколінь про суверенну незалежну демократичну українську державу.

Голосування за зміни до Конституції, які відкривають шлях до децентралізації влади і зберігають єдність України з Заходом — вкрай важливе і правильне рішення. Депутатам було нелегко голосувати в умовах істерії, безумовно інспірованої ззовні, оскільки Москві вкрай важливо зірвати ці зміни. Децентралізація, передача влади на місця — в громади, райони та області — важливий крок до глибоких змін в Україні — це одна з ключових вимог Майдану, яка реалізовується через зміни до Основного Закону. І з цієї ж причини для тих, хто не хоче віддати владу і гроші зі столиці на місця, так важливо ці зміни зірвати. Звідси — брехня про «особливий статус Донбасу» чи «визнання ЛНР-ДНР», «амністію бойовикам», яких і близько нема в проекті.

Саме те, що в проекті немає жодних поступок Росії, а посилання на окремий закон, яким регулюються особливості самоврядування в окремих районах Донбасу не лише не надає цим районам привілеїв, але й стає гнучким інструментом України для повернення цих територій, бісить Москву та її тутешніх посіпак. Голосування та події довкола нього показали, що попереду ще важче завдання — зібрати 300 голосів для результативного голосування впродовж третьої сесії. Сподіваюся, що трагедія 31 серпня витверезить «публічних ура-патріотів», і замість рейтингів вони будуть опікуватися майбутнім людей і країни.