У ВІЙНИ ЛИЦЕ ЖІНОЧЕ

Чомусь так склалося в нашій мові, що слова, котрі означають найбільш брутальні і чоловічі речі – такі як війна і революція – жіночого роду. І хоч сказав поет, що у війни обличчя не жіноче, українські жінки зіграли вирішальну роль і в Революції гідності, й у війні за незалежність, котра розгорнулася на Донбасі. Причому їхня роль не зводилась до надихання і підбадьорювання – вони стояли пліч-о-пліч з чоловіками на Майдані і воюють з ними на передовій. Такі вони, українські жінки.

Продовжуючи тему волонтерів, хотілося б розповісти незвичайну історію звичайної жінки, життя якої, як і багатьох із нас, розділилося на дві частини: до і після Майдану. Тільки не кожен із нас платить за свої переконання таку високу ціну.

 

Життя до

Жила-була собі звичайна донетчанка Ольга К.. Можна навіть сказати, типова – етнічна росіянка, родом з Ростовської області, котра вийшла заміж за українця з Донбасу. Жила, працювала, ростила дітей. Як і більшість донбасівців, політикою не цікавилася. Голосували в родині завжди за своїх – тобто за Януковича, бо він наведе порядок і захистить від «фашистів із Галичини».

Януковича обрали, проте ставало дедалі гірше – ні роботи, ні зарплати. Щоб вижити, вирішили з чоловіком податися в підприємництво: прорахували бізнес-план, набралися кредитів та й почали вирощувати гриби – гливи. Врожай і здавали оптом, і самі торгували, і маринували. Правда, очікуваного «покращення життя вже сьогодні» не сталося. І працюючи, як прокляті, – без свят і вихідних, не відволікаючись на розваги і відпочинок, кредити, котрі планувалося повернути за два роки, повертали за п'ять.

Ментальний злам стався 2012-го, коли під час проведення Євро-2012 Ольга Анатоліївна разом із чоловіком запросили до себе пожити на час чемпіонату іноземних уболівальників. Особливих зручностей не пропонували, але й європейці виявилися людьми невибагливими, зате щирими і дружелюбними. З кількома з них здружилися настільки міцно, що ті потім іще приїжджали до Донецька в гості. Можливо саме у спілкуванні з європейцями, порівнюючи не лише їхній рівень життя з власним, але й їхню відкритість, розкутість і доброзичливість, Ольга почала розуміти, що Донбас і його «життя по понятіям» не є найкращою моделлю існування. Саме від друзів із Франції вона дізналася про події 30 листопада 2013 року в Києві, побачила прямі включення звірячого розгону студентів на Майдані Незалежності. Стало зрозумілим, що без відома обраного ними глави держави такі речі не могли відбутися.

Ольга почала ретельно відслідковувати події на Майдані, проте її оточення про події у Києві відгукувалися вельми несхвально, додавали негативу і місцеві ЗМІ. Щоб остаточно розставити крапки над «і» на свій день народження у січні 2014-го вона вирішила зробити собі подарунок – поїздку до Києва, аби побачити все на власні очі. Домашні і друзі її відмовляли, як могли, переказуючи увесь набір страшилок: «там бруд і сморід, злочинці та повії». Але зупинити жінку – це фантастика.

Ольга приїхала на Майдан. Побоюючись злих бандерівців, котрі почнуть її убивати за російську мову, тут побачила усміхнені обличчя, дружелюбних та ввічливих людей: «пані», «прошу», «будь ласка». І та сама відкритість, розкутість і доброзичливість, котра так вразила її в європейцях влітку 2012-го.

Діяльна натура не терпіла бездіяльності, і тієї першої доби в Києві Ольга Анатоліївна вирішила «поволонтерити». Та бажаючих допомогти було аж занадто, і вільних місць попрацювати немає – хіба що допомогти медикам в Українському домі. Вона мила підлогу, розкладала ліки. Потім виявилося, що у багатьох бійців на Грушевського обморожені руки і ноги, адже «беркут» на морозі нещадно поливав їх водою. Треба було мити ці обморожені ноги, бинтувати рани, робити ін'єкції. І треба ж такому статися, що першим її пацієнтом став чоловік зі Львова, і їхня різномовність зовсім не заважала порозумітися. Стереотип про галичан-фашистів у пані Ольги було зруйновано назавжди.

 

Життя після

Доба на Майдані змінила її назавжди. Вона поверталася туди знову і знову, бо приватне підприємництво давало можливість викроїти час, а потім залишилася зовсім. Якось у лютому у потяг на Київ до її купе підсів чоловік. А вдома ж наказували – мовчи, ні з ким не розмовляй, дізнаються що ти на Майдан – із поїзда викинуть (випадки такі дійсно були). От вони з попутником і сидять, мовчать. Та раптом у нього задзвонив телефон, і у розмові вона почула кодове слово – Майдан. Розговорилися, порозумілися і з поїзда вийшли вже друзями-побратимами. Так вона познайомилася з миргородським фермером Віктором Галичем (розповідь про нього див. у публікації «Людина з великим серцем» – Агропрофі, №41-42/2014 – прим. ред.).

Аж до перемоги Майдану Ольга Анатоліївна працювала у медичній бригаді волонтерів, пережила штурми і розстріли, здружилася з людьми з усієї України. Коли в Києві все скінчилося, повернулася додому – що ж Донбас спить, треба піднімати й там євромайдан. Та ситуація в Донецьку була зовсім іншою, і перемогу отримали підтримані росіянами кримінальні бойовики – занадто мало було у Донецьку таких як Ольга.

На початку квітня на Донбас почали підходити українські війська. Зателефонувала подруга з Майдану і попросила передати синові-солдату передачу. Ольга поїхала, передала і побачила, що наші солдати-захисники голодні, сплять на соломі…

Спершу до військових вивезла все своє з дому – спальники, каремати, ковдри, матраци, палатки, потім – збирала по друзях-знайомих. Далі – почався збір допомоги через соціальні мережі.

На відміну від більшості волонтерів, Ольга К. возила допомогу не просто на фронт, а за лінію фронту – через блок-пости. Тому в її житті з'явилася конспірація, явки, паролі і позивний. Через конспірацію довгий час жінка працювала під чоловічим іменем, і коли їй телефонували з передової і уточнювали, що слід привезти, вона скромно казала: «Гаразд, я передам!» і бралася до роботи. Вже значно пізніше люди, котрим вона допомогла, дізналися, хто насправді ховався під тим позивним.

Та всі тривоги і негаразди окупалися усвідомленням необхідності своєї роботи. Адже волонтери в буквальному сенсі рятували солдатам життя. Якось Ольга привезла допомогу воякам в районі гори Карачун під Слов'янськом і побачила, що один із солдатів не має бронежилета. Не роздумуючи, вона віддала йому свій. Пізніше її знайшли батьки того солдата і подякували за порятунок сина: виявилося що під час обстрілу цей бронік врятував хлопцеві життя.

 

Скромність як фактор виживання

Зрада, вірніше чиясь дурість, підкралася з тих самих соцмереж: хтось не подумавши, виклав в Інтернеті фото, де волонтери черговий раз привезли допомогу солдатам Нацгвардії на гору Карачун. Виклав із похвалою – ось, мовляв, які молодці волонтери. Так обличчя Ольги та її товариша сталі відомими і буквально через три дня їх заарештували. На щастя, напередодні волонтери встигли відвезти всю зібрану допомогу, а дорогою додому військовики із спецроти снайперів попросили наступного разу привезти потужні прожектори. Та доправити вже куплені прожектори снайперам не вдалося – вранці 22 травня на виїзді з Донецька їх узяли.

Ольга К. пробула в підвалах донецького обласного СБУ тиждень, проте цей тиждень був як вічність, бо день дорівнював року, а може й століттю. Вона не любить про це розповідати – про те, як увесь час тримали із зав'язаними очима, як не давали спати, допитуючи по п'ять-шість разів на добу, били і знущалися. І якщо в'язнів-чоловіків вдень хоча б виводили на роботу, то Ольга Анатоліївну тримали в камері-одиночці під посиленою охороною. Під час арешту у неї знайшли блокнот із контактами друзів з Майдану де було багато згадок про Правий сектор. Тому її вважали координатором Правого сектору по Донецькій області.

Ольгу двічі виводили на розстріл: зачитували вирок «ім'ям ДНР» і стріляли з автомата поверх голови…

Вийти на волю допомогло чудо та місія ОБСЄ. Коли втретє зачитали вирок і повели на вулицю зі словами «сьогодні твої страждання закінчаться», вона була готовою до смерті, а потрапила на свободу. Втім, хоча її і випустили, та вірні люди з «тієї сторони» попередили, що назавтра знову заарештують. Довелося різними манівцями з чужими документами вибиратися з Донецька.

Звідти поїхала до Миргорода, до товариша Галича, котрий доклав усіх зусиль, аби психологічно реабілітувати цю жінку-хоробре серце після жахіття полону. Далі було обстеження і лікування в Києві та Трускавці. Не з кокетства Ольга Анатоліївна довгий час ходила у сонцезахисних окулярах – тиждень у підвалі катівні із зав'язаними очима позначився на сітківці, яка болісно реагувала на яскраве світло.

Їй допомагали десятки людей, котрим вона не перестає дякувати. Після того, як здоров'я покращилося, Ольга К. знову повернулася до активної роботи, хоча її напарник, з котрим вона потрапила в полон і котрого звільнили разом із нею, відійшов від волонтерської діяльності (і взагалі виїхав із України).

 

Життя на колесах

Робота у Києві не могла задовольнити, бо весь час хотілося знову на передову, до хлопців. І за якийсь час Ольга Анатоліївна не лише збирала допомогу, але і знову почала возити «передачі». Так вже їй «щастить», бо потрапила на передову саме під час подій під Іловайськом. Довелося виходити з вантажем з-під обстрілу – по Маріупольській трасі йшли російські танки. З того часу вона проводить на передовій часу більше, ніж у тилу. І, знаючи її характер, хлопці без бронежилета жінку нікуди не відпускають.

Ольжиною великою перевагою перед іншими волонтерами є те, що вона сама донецька, місцева, знає багатьох людей, в тому числі з «іншого боку», прекрасно орієнтується не лише на місцевості, але й у хитросплетінні тамтешньої ситуації. Тож може разом із вантажем «просочитися» у найменшу шпаринку. А ще, після полону вона стала абсолютно безстрашною, бо чим можна налякати людину, котру вже двічі розстрілювали?

Та мені здалося, що є речі, яких Ольга Анатоліївна все ж боїться, навіть якщо і не зізнається в цьому. Вона боїться переносити відносини з підопічними військовиками з суто ділових на особистісні, бо тоді у випадку чого гине не абстрактний солдат, а друг і побратим. А разом із ним – гине частина її серця. Ті снайпери, котрим вона тоді так і не довезла прожектори, подарували їй срібний перстень, причому кожен із них трохи поносив його перед тим, як передати дарунок. Ольга Анатоліївна ніколи не знімає цей перстень з руки, бо більше половини дарувальників вже немає в живих…

Але сила солідарності, пробуджена Майданом, не обмежується допомогою воїнам АТО. Хоча це й є головним пріоритетом волонтерства сьогодні. Не полишають вони своєю увагою і переселенців зі Сходу. В зоні особливої уваги – діти. Ольга Анатоліївна неодноразово доправляла допомогу для дитячих будинків та інтернатів, евакуйованих разом із маленькими мешканцями. Возила все – продукти, одяг, дитячі іграшки і навіть пральні машини. А ще – організовувала заляканим війною маленьким переселенцям розважальні програми та візити артистів, аби дитячі серця потроху відтавали від холоду страху.

З того часу, як переселенці зі Сходу стали звичним явищем на наших теренах, Росія не полишає надії вбити клин між біженцями і жителями решти держави. Поширюються всякі домисли про хамство і презирливе ставлення переселенців до місцевих жителів, різного роду конфлікти та непорозуміння, відсутність у переселенців патріотизму тощо. Правда життя розвіює вигадки. Ольга Анатоліївна сама біженка і живе серед біженців, тож настрої у цьому середовищі їй відомі не з чужих слів. Коли переселенці дізналися, куди і чому вона так часто від'їздить, першим їхнім питанням було: «Чим ми можемо допомогти?» Її сусіди зібрали зі своїх невеликих запасів та передали в зону АТО миючі засоби, а також своїми силами повністю обмундирували для фронту двох добровольців.

 

Водорозділ

ВІйна не лише розділила її життя на «до» і «після», але пройшлася по живому: сама Ольга Анатоліївна з донькою живе в Києві, а чоловік з сином – у Донецьку. Причому повернутися додому у неї немає жодного шансу, бо її ім'я у «розстрільному» списку – на кожному блок-посту сепаратистів існує такий список «ворогів ДНР», щодо яких зазначено: «не затримувати, розстрілювати на місці».

Насправді лінія фронту лише формалізувала той розкол у свідомості людей, котрий був і раніше. Ольга Анатоліївна етнічна росіянка, і значну частину свого життя вона провела у родичів із Ростовської області РФ. Та після того, як російські родичі дізналися про Ольжину громадянську позицію (а російські ЗМІ свідомо перекрутили епізод сюжету одного з українських телеканалів, зробивши з неї мало не лідера Правого сектору в Донбасі) всі водночас припинили з нею спілкування і повідомили, що приймуть як біженців усіх, крім неї й її сім'ї.

Що говорити про родичів, коли рідна мати називає доньку фашисткою?! Попри те, що сама родом із нашої Рівненщини, та свого часу побралася з москвичем та й осіла з ним у Ростовській області. Так що родичі у пані Ольги є і у Москві, у в Ростові, й у Рівному. От як жити на такому перепутті? Друзі-подруги, котрих знає з дитинства, вважають зрадницею, «прихвоснем фашистів» і викреслили її телефон із пам'яті.

Натомість доля подарувала Ользі К. на Майдані таких нових друзів, котрі за неї – і в огонь, і у воду, попри те, що більшість із них живуть у різних куточках України, та і бачилися вони лише кілька днів.

* * *

Волонтери бувають різні – відомі і безвісні. І ті, що живуть у Києві та з'являються перед телекамерами, також виконують гігантський обсяг роботи. Проте є ціла когорта нікому не відомих волонтерів, які допомагають армії безпосередньо на фронті. Й їм «світитися» не те що не потрібно, а протипоказано, щоб не повторити долю Ольги К.. Але люди допомагають від чистого серця. Зокрема, місцеві фермери забезпечують вояків продуктами – від звичайних овочів і фруктів до екзотичних цитрусових.

Те саме стосується і бійців добровольчих батальйонів. Багато з них, особливо уродженці Донбасу, воліють не показувати облич. І це не поза чи гра в романтику – просто «на тому боці» у них залишилися друзі і родичі, котрих вони не хочуть ставити під удар. Спецпідрозділ «Торнадо» створений на базі батальйону «Шахтарськ» – саме з вихідців із Донецької та Луганської областей став для Ольги К. тим місцем, де вона відчуває себе вдома – тобто серед своїх. Там зібралися люди, в яких совість – однієї групи крові. Де поділяться останнім і допоможуть у скруті, де чітко зрозуміло, де друг і де ворог. Вона може годинами захоплено розказувати, які золоті хлопці і дівчата там зібралися. І лише згадуючи загиблих побратимів, на очах цієї святої Ольги з'являються сльози. Зараз вона знову вдома, серед своїх – батальйон «Торнадо» проходить бойовий вишкіл перед відправкою на фронт.