Статті

«ДОКТОРЕ, ЗЦІЛИСЯ САМ!»...

Той, хто хоч раз звертався за медичною допомогою, може засвідчити – система охорони здоров'я в Україні сама тяжко і невиліковно хвора. Без кардинальних змін вітчизняна медицина приречена на поступову деградацію та зникнення. Минули часи, коли зарадити справі можна було терапією – якимись покращеннями та удосконаленнями. Наразі мова вже однозначно йде про хірургію. Спроби реформувати систему охорони здоров'я були здійснені 2012 року у пілотних регіонах – Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві.

Перші наслідки реформи, котру запопадливі чиновники почали впроваджувати у життя, викликали масовий громадський спротив. Адже оптимізацію мережі закладів перетворили на бездумне закриття, сімейну медицину через відсутність підготовлених лікарів, підмінили необхідністю додаткових папірців для надання меддопомоги. Особливо болісно відбилися медичні реформи саме на мешканцях сільської місцевості.

Ми вже детально змальовували ситуацію, побувавши на парламентських слуханнях 5 червня 2013 року щодо наслідків проведення медичної реформи (див. «Як зупинити медичний геноцид, або Болючі точки медичної реформи», «Агропрофі» №227, 2013).

 

Медицина

по-радянському

Та все ж реформи вкрай потрібні. Чому? Бо у спадок від УРСР нам дісталася система охорони здоров'я, котра характеризується фінансуванням галузі з державного бюджету при строгому централізованому управлінні та контролі з боку держави (так звана система Семашко).

У цій системі взаємодія лікарів та пацієнтів регламентована в усіх аспектах та підпорядкована принципам планово-розподільчої організації господарства. Відтак ця система і має найбільш характерні недоліки – відсутність мотивації щодо якості надання медичної допомоги та низький рівень заробітної платні медичних працівників.

Формально медицина у нас безплатна. Проте кожен пацієнт знає, що це неправда – просто оплата здійснюється не в касу лікарні, а безпосередньо лікарю, що автоматично робить обох учасників процесу кримінальними злочинцями. Лікарі беруть участь у таких оборудках не від хорошого життя – адже зарплата висококваліфікованого фахівця, котрий учився 10 років, складає 3328 грн ($256) на місяць і повністю залежить від державного бюджету. У той час як, наприклад, у Росії вона $586, в Чехії – $1615, у США – $7215, у Голландії – $6307.

Цього року бюджетні витрати на медицину скоротили на 30% – от і маємо те, що маємо. Зарплату, правда не скоротили, зате прибрали виплату оздоровчих коштів для середнього і молодшого складу медпрацівників і «заморозили» все капітальне будівництво у галузі.

Усього в охороні здоров'я України працює близько 200 тис. лікарів, а дефіцит лікарських кадрів (що за такої зарплати не дивина) сягнув 48 тисяч осіб. Забезпеченість лікарями по галузі – 45,2 на 10 тис. населення. З них безпосередньо надають медичну допомогу лише 26,7 лікарів (на 10 тис. населення), що значно нижче від середньоєвропейського рівня. Відтак на одного лікаря припадає 3-4 тисячі пацієнтів (у Європі – 900 чоловік). За такої завантаженості на прийом одного пацієнта лікар виділяє 10-15 хвилин та й то переважну кількість цього часу займає паперова писанина.


Гроші

як рушій прогресу

Така система охорони здоров'я може й була виправданою за часів планової економіки, проте ринкова економіка виявила її суттєві недоліки – в першу чергу, неможливість держави фінансувати її в повному обсязі. Заможні люди швидко відшукали вихід із ситуації – створили мережу платної медицини. У комерційних клініках усі послуги офіційно платні, тому лікарі отримують достойну заробітну плату. Самі клініки оснащено найновішою медтехнікою, а  пацієнти мають усі необхідні ліки та препарати. Здавалося б – ось він, ідеал. Та існує маленьке «але» – вартість послуг таких клінік стартує від захмарної для пересічного громадянина суми. Скажімо, викликати «швидку допомогу» для транспортування хворого коштує 500 грн, виклик лікаря з «каретою» – вже 900 грн, тому в клініці спершу цікавляться, чи спроможний пацієнт сплатити за послуги, а вже потім надають допомогу.

Деякі любителі простих рішень пропонують із фінансуванням учинити просто – взяти все і поділити. Так би мовити «монетизувати» безоплатну медицину – тобто відати всі гроші, які є у держави на охорону здоров'я, людям або вповноваженому людьми оператору – страховику, якого людина сама на свій розсуд обере. У свою чергу медичним закладам потрібно надати право встановлювати ціни на кожну стандартизовану медичну послугу на основі певної уніфікованої методики. Як результат – пацієнт буде сплачувати закладу за кожну надану послугу. Ну, а кому бюджетних коштів не вистачило – вибачайте, сплачуйте з власної кишені, але по-чесному – через касу, або укладайте договір добровільного страхування і тоді заплатить страховик.

Надати право закладам встановлювати ціни за надані послуги на основі бодай найкращої та найуніфікованішої методики – шлях до банкрутства держави, це доведено досвідом. На щастя поки що не нашим. Адже тарифи на основі стандартів можуть собі дозволити лише найбагатші країни і то в обмеженому масштабі. Наприклад, гарантовані державою стандарти з тарифами і відповідним гарантованим відшкодуванням у Великобританії встановлені аж на 15 захворювань (ця кількість повільно зростає, по мірі зростання можливостей держави).

Також кожній господині має бути зрозумілим результат конкуренції замовників/платників медичних послуг, або конкуренції приватних страховиків. Що буде з вартістю курки на базарі, якщо її одночасно прагнуть купити декілька покупців?! Ото ж! Таке просте і привабливе своєю простотою рішення, зокрема, розорило менш ніж за рік систему соціального медичного страхування у Чехії, зумовило різке здорожчання медичних послуг і  призвело до зменшення їх доступності в інших країнах, котрі намагалися запровадити «простий» рецепт.

Крім того, згідно до висновків Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), суто ринкові механізми регулювання системи надання медичних послуг є неефективними та можуть спричиняти посилення нерівності у доступі до медичних послуг, збільшення їх вартості та зменшення охоплення, що негативно позначається на стані здоров'я населення. Бо функціонування ринкових механізмів передбачає необхідність надлишку пропозиції, що в умовах обмеженості фінансових ресурсів на охорону здоров'я в Україні просто недоцільно.

Водночас невід'ємною частиною сучасних систем медичного обслуговування повинна бути конкуренція  між закладами на основі якості та результативності медичної допомоги (за створення «високої цінності для пацієнта» за висловом видатного американського економіста Майкла Портера), що потребує відмови від географічної прив'язки пацієнта до певного закладу. Таким чином, за наших умов процес підвищення структурної ефективності галузі має передусім спиратися на державні регулятори фінансово-адміністративного характеру.


Краще менше,

та краще

Ще одним чинником для медичної реформи стала демографія. Адже мережа лікувальних закладів та кількість лікарів упродовж років незалежності залишалися сталими, а от бюджетне фінансування та кількість населення – зменшилися. За даними Держстату, з 52 мільйонів 1993 року кількість жителів держави скоротилася до 43 мільйонів на 1 серпня 2014-го. Зрозуміло, що мережа закладів охорони здоров'я має бути скоригована хоча б з огляду на цей чинник. Тим більше, що за понад 20 років незалежності відбулися і структурні зміни, спричинені, зокрема, урбанізацією, тому у деяких регіонах населення скоротилося більш суттєво, а у великих містах – навпаки, зросло.

Внаслідок збереження радянської мережі медичних закладів та скорочення населення наразі в Україні вдвічі більше стаціонарних закладів (5 на 10 тис. населення), ніж у Європі (2,6 на 10 тис. населення). Проте через хронічне недофінансування більшість цих закладів малопотужні не можуть (і ніколи не зможуть) надавати якісні і безпечні для пацієнта медичні послуги. У нас на 20% більше ліжок на 10 тис населення, ніж у центральній і східній Європі. І водночас у нас хворий з гострою патологією потрапляє у відділення загального профілю, відтак не отримує належного інтенсивного лікування. Бракує ліжок для відновного лікування, надання паліативної допомоги, що покращує якість життя пацієнтів та членів їх сімей. Якщо коротко – у наших лікарнях доволі місць для того, щоб полежати, і мало – щоб швидко і ефективно пролікуватись.


Медреформа

«за-Богатирьовою»

Що пропонувала попередня медична реформа? Перше і головне – запровадження інституту сімейної медицини, коли лікар супроводжує пацієнта від самого народження, знає всі особливості та вади його здоров'я. Така система функціонує в більшості цивілізованих країн, пройшла апробацію часом і довела свою ефективність. Ця первинна ланка медичної допомоги, як правило, вирішує 80% усіх проблем зі здоров'ям пацієнта за місцем проживання, а коли потрібна допомога вузькопрофільного фахівця, саме сімейний лікар направляє до нього хворого.

Така система дозволяє зосередити висококваліфікованих фахівців у спеціалізованих клініках, а не розпорошувати їх по районних лікарнях, де їх здібності і професіоналізм потроху зводяться нанівець. Відтак частину лікарень передбачалося перепрофілювати, а частину – закрити. Центром надання вторинної медичної допомоги мали стати госпітальні округи на базі кількох районів області із загальною чисельністю населення від 350 тис. осіб. Для того, щоб відсутність поліклініки «під боком» не вплинула на можливість надавання меддопомоги, передбачалося вдосконалити екстрену медичну допомогу. Загалом система мала би виглядати так: 80% усього обсягу роботи виконує сімейний лікар, ще 20% – стаціонарні клініки, ну а випадку гострої необхідності є «швидка допомога», тобто екстрена медицина.

Проте впровадження медичної реформи у пілотних регіонах наштовхнулося на спротив як населення, так і медичних працівників. Перші боялися (і не безпідставно) взагалі залишитися без медичної допомоги, бо сімейні лікарі насправді виявилися переученими за 4 місяці терапевтами, а районна поліклініка раптом виявилася закритою на перепрофілювання. Другі – через скорочення взагалі втратити роботу.

Широко розповсюджена практика закриття малих лікарень призвела до ухвалення Верховною Радою спеціального закону, котрий забороняв це робити. Звісно, проблему це не вирішує, адже з точки зору здорового глузду, краще мати дві лікарні, де можна вилікуватися, ніж три, де можна просто полежати. За наявних обсягів фінансування на більше розраховувати й не доводиться. Раз грошей мало – значить треба їх раціонально витрачати і не утримувати мед заклад, в якому персоналу більше, ніж хворих.


Реформувати

не можна залишати

Улюблене наше питання – що робити? Наразі на нього можливі аж три відповіді. По-перше, можна просто зупинити перебудову галузі та скасувати пілотні відпрацювання нової моделі надання медичної допомоги населенню. Тобто залишити все як є. Наслідком цього варіанту буде погіршення стану здоров'я населення, поглиблення проблем у частині використання фінансових ресурсів, посилення нерівності в доступі до медичної допомоги, особливо серед соціально вразливих верств населення, подальшого зростання невдоволення населення медичним обслуговуванням та політикою влади у сфері охорони здоров'я.

По-друге, можна продовжити модернізацію переважно первинної медичної допомоги (створення інституту сімейних лікарів) та екстреної медичної допомоги, як відбувалось у попередні роки, без змін у забезпеченні населення вторинною та третинною медичною допомогою, системи громадської охорони здоров'я, що призведе до подальшого поглиблення невідповідності між потребами населення у різних видах допомоги та обсягами її надання.

Третій варіант – побудова нової національної системи охорони здоров'я України, в основу якої покладено комплексний підхід до забезпечення громадського здоров'я, зокрема через запровадження державно-громадської системи управління, багатоканального фінансування, забезпечення профілактики та раннього виявлення захворювань, здійснення ефективного контролю за перебігом захворювань та запобігання їх несприятливим наслідкам, підвищення рівня благополуччя громадян. Будуючи нову систему, слід використати позитивні та врахувати негативні напрацювання реформування системи охорони здоров'я у пілотних регіонах.

Міністерство охорони здоров'я із залученням широкого кола фахівців та громадськості розробило й 7 серпня 2014 року презентувало Концепцію побудови нової національної системи охорони здоров'я України. Як зазначили розробники, метою концепції є збереження і зміцнення здоров'я населення задля всезагального блага, відтворення та примноження людського потенціалу держави та задоволення об'єктивних потреб населення у якісній медичній допомозі шляхом комплексної розбудови правових, управлінських, фінансово-економічних, структурних, інформаційних, міжсекторальних, комунікаційних та інших компонентів системи охорони здоров'я.

Чотири кити

нової системи

 

Повний текст у друкованій версії

 

© 2018 ТОВ "Агромедіа-Про"