Статті

«КАРФАГЕН МАЄ БУТИ ЗРУЙНОВАНИЙ!»

Цією фразою завершував усі свої промови давньоримський політик Катон. Врешті його наполегливість досягла свого, і Карфаген таки зруйнували. Наразі в українській політиці багато проблем і гострих питань, та все ж найголовніше – як у Катона: «ця Верховна Рада має бути переобраною». Вважаю, що немає необхідності аргументувати цю думку, настільки дискредитували себе народні депутати цього скликання – і потуранню диктатурі Януковича, і ганебними голосуваннями, і масовим «тушкуванням» та перебіжками з фракції до фракції.

Практично всі провідні кандидати на пост Президента України йшли на вибори з гаслом переобрання парламенту, і Петро Порошенко тут не виняток. Те, що свою передвиборну обіцянку він збирається виконати, Петро Олексійович підтвердив і в своїй інавгураційній промові. Перевибори вищого законодавчого органу держави наразі є тією точкою дотику, де інтереси народу і Президента повністю співпадають.

У Порошенка в цьому питання стратегічний інтерес – слід ввести до Верховної Ради свою потужну фракцію, котра утримуватиме пропрезидентську більшість. У нас із вами інтерес зовсім інший: дострокові вибори – реальний шанс обрати до парламенту нових людей, оскільки комуністи та регіонали зараз перебувають у глибокому нокдауні, й є можливість назавжди перегорнути їхню сторінку в українській історії.

Якщо всі згодні, що парламент має бути переобраним, залишається відповісти на просте запитання: як це зробити? Адже потрібно не лише змусити цей склад парламенту саморозпуститися, але й перед тим ухвалити нове виборче законодавство.

Депутати цього скликання обиралися за змішаною, пропорційно-мажоритарною системою, коли 225 народних обранців обиралися за партійними списками, а ще 225 – по мажоритарних округах.

Повернення до Конституції України зразка 2004 року змушує нас переходити до виборів суто пропорційних. Наразі узгодженого закону про вибори до Верховної Ради не існує, бо навіть прихильники дострокових виборів сперечаються відносно доцільності відкритих списків і такого іншого. Та навіть якби законопроект і був, як змусити депутатів (особливо мажоритарників) проголосувати за цей документ?

Бо справа не лише у відсутності закону чи вимогах Конституції – наразі об'єктивно неможливо провести мажоритарні вибори у цілому ряді округів Донбасу та Криму, пропорційні ж вибори дозволяють знехтувати цим чинником. Ба більше – «електоральна пауза» Криму і Донбасу дає нам шанс обрати дійсно проукраїнський парламент без явної «п'ятої колони» Кремля.

Утім, там це також прекрасно розуміють, тому наразі російські агенти у нашому парламенті намагаються або дружно «лягти» під нового Президента, своєю відданістю переконуючи його, що дочасні вибори недоцільні, або хоч відстрочити ці перевибори на весну (краще – осінь) наступного року. За цей час вони планують провести чистку рядів, ребрендінг політичних партій і виступити на виборах із новими обличчями і новими гаслами, але старою антиукраїнською суттю.

Чим же можна простимулювати Раду до саморозпуску? Ну, принаймні не закликами до совісті чи патріотизму – бо депутати такими словами користуються, але самими поняттями нехтують. Адже вони чудово розуміють, що у 90% із них немає ніяких шансів бути обраними знову, й особливо це стосується саме мажоритарників.

Відповідно до чинної Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України за трьох умов. По-перше, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 тієї ж таки Конституції. Цей випадок реалізувати важко, бо спершу потрібно розвалити вже існуючу коаліцію, а потім не допустити створення нової. Але розвал коаліції може призвести до відставки Кабінету Міністрів, цією коаліцією створеного, а зараз це не на часі.

Хоча саме звідси випливає друга причина розпуску: парламент можна розпустити, якщо протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано персональний склад нового Кабінету Міністрів України. Це все добре, але повернімося назад – спершу слід відправити уряд у відставку, а це може зробити або він сам, або Верховна Рада, і потім два місяці не допускати його формування. Попри всю складність процесу, він ще й доволі довгий. А часу немає, адже найбільш оптимальний час нових виборів – восени, отже (оскільки призначаються вони за 60 днів) Раду треба було розпустити ще вчора.

Тому найбільш оптимальний спосіб – саботаж, адже якщо впродовж тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, Верховну Раду можна розпустити. Тут можна задіяти третій рецепт, апробований 2007 року, коли півтори сотні депутатів склали свої повноваження, відтак Верховна Рада стала недієздатною і пішла на дострокові вибори. От тільки де знайти отих 150 «камікадзе», коли ми вже зазначали, що більшість із нинішніх депутатів до нового парламенту не пройдуть? Ну, і варто враховувати, що останнє пленарне засідання відбулося 6 червня, тому якщо 17 червня засідання відбудеться, на саботаж вже не буде часу – до кінця четвертої сесії залишиться якраз місяць (депутати формально працюють до 18 липня, хоча останній пленарний день має бути 4 липня).

Завадити розпуску парламенту може і війна на сході – недарма ж попри неодноразові заклики військових запровадити на території Донбасу військовий стан, цього досі не зроблено. Бо у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України, під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Якщо бути реалістами, то потрібно визнати, що всі вищезгадані сценарії щодо розпуску парламенту будуть реалізуватися вже у вересні, коли стартує п'ята сесія Верховної Ради сьомого скликання, а вибори в кращому випадку відбудуться взимку цього року. За літо політтехнологи винайдуть рецепти відносно безболісного перезавантаження вищого законодавчого органу, або ситуація зміниться настільки, що це буде вже неактуальним.

Але давайте вважати, що цей ребус новий Президент розгадає. Хто у випадку дострокових виборів  гарантовано пройде до нової ВРУ? Можна не сумніватися, що туди потраплять політичні сили, очолювані найбільш рейтинговими кандидатами у президенти: «Батьківщина» Юлії Тимошенко, «Радикальна партія» Олега Ляшка, «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, «УДАР» Віталія Кличка.

І знову ми маємо невелику «загвіздку» – у переможця перегонів Петра Порошенка партія «Солідарність» є, але вона скоріше віртуальна, ніж реальна, і навіть десять років не брала участі у виборах. Зараз на «розкрутку» цього партійного проекту потрібен час, гроші та люди. І якщо з грошима та людьми проблема вирішується, то час працює проти нього.

Доля комуністів та регіоналів без Донбасу та Криму може стати плачевною. А от 1% Олега Тягнибока зовсім не означає, що ВО «Свобода» прийшов кінець. Звісно, його позиції похитнув «Правий сектор» та радикалізм Олега Ляшка, проте потенціалу електорату для проходження в парламент «Свободі» може і вистачити.

Та це все, так би мовити, старі коні – котрі хоч борозну і не зіпсують, проте якість їхньої роботи ми вже бачили. Саме тому зараз у суспільстві сформувався надвисокий запит на нові обличчя, нові політичні сили та нових лідерів. Але де їх брати, коли усе, що було на Майданах пасіонарного і чесного давно воює за єдину Україну на Сході?

Народу потрібно сказати своє слово і самотужки міняти прогнилу владну верхівку. Якщо не зробити це на виборах, може статися новий Майдан, котрого Україна вже не переживе. От лише на тлі останніх подій велика кількість виборців віддасть свої голоси за радикалів типу Олега Ляшка. Хлопець він, звісно, веселий, і його результат на президентських виборах багато кого вражає. Проте ніякої реальної програми чи політичної сили за ним не стоїть, у результаті матимемо черговий «Фронт змін», коли під рейтинг лідера за гроші олігархів до Верховної Ради посунуть усякі сумнівні типи.

Єдина надія на системні перетворення в Україні, як раніше – на підписання асоціації з ЄС. Хочеться вірити, що імплементація тамтешніх правил гри потроху все ж змінить наше суспільство у бік більшої цивілізованості, а паростки громадянського суспільства, що проросли на Майдані, візьмуть гору над давно проіржавілою державною машиною, як це вони роблять зараз, своїм коштом годуючи, одягаючи та озброюючи армію, поки генерали у високих кабінетах ділять бюджетні кошти, виділені на ці цілі.

 

 

© 2018 ТОВ "Агромедіа-Про"