- Тетяна Шелкопляс
- Перегляди: 6354
«ХЛІБОРОБ – ЦЕ ТОЙ, ХТО ЗДАТЕН ТВОРИТИ ДИВА!»
Так говорить тендітна і мила жінка, яку волею долі «вдурили» стати керівником господарства «Хлібороб» Хмельницького району на Хмельниччині – Ніна Словіцька. «Хіба я змогла б так, – не вгамовується вона, – з обіду і до ранку без зупину молотити кукурудзу, коли землю вкрив сніг і хурделиця обвиває поля? Хіба то не диво?!»
Річ у тім, що за півдоби в господарстві змолотили останні
Погода зіпсувалася миттєво. Дехто з керівників таких саме відокремлених підрозділів розпустив комбайнерів по домівках, бо була субота, і зібрати їх потім не зміг. А Ніна Іванівна своїх мобілізувала. Коли ж сніг по обіді припинив сипати, механізатори кинулися «по машинах», і майже до ранку – до останнього кукурудзиння – зібрали урожай. До речі, на круг кукурудза тут дала 75 ц/га (за даними Мінагрополітики, середня врожайність по Україні – 62,3 ц/га, торік була 43,6 ц/га – прим. авт.). А керівниця «Хлібороба» на знак вдячності замовила для них вдень у сусідньому селі знану баньку, щоб люди добре відпочили і сил набралися. Наступного дня вони рушили далі.
Ніна Словіцька – це яскрава особистість, дуже розумна і скромна жінка, справжній фахівець своєї справи і до того ж невгамовний ентузіаст. Тому за досить короткий час завдяки своїй людяності і працелюбству здобула вона повагу чималого колективу агрохолдингу. Серед численних грамот і подяк обласних і районних є у неї одна особлива, наймиліша серцю відзнака – невелика золота підвіска від «Астарта-Київ». Цю високу корпоративну нагороду мають небагато працівників, серед яких лише три жінки.
Нашу розмову Ніна Іванівна розпочала з розповіді про чудові свято села і свято хліба, що відлунали на початку листопада. Історично склалося, що Храм в с. Жучківці, де працює «Хлібороб», припадає на архістратига Михаїла – 21 листопада. Це визначне християнське свято: люди збираються великими родинами, йдуть до церкви, потім щедро вечеряють, бо через день розпочинається Різдвяний піст. А ще близько до цієї дати припадає День працівників сільського господарства. Господині дуже хотілося людям зробити свято, щоб було тепло і радісно, бо вони цього неабияк заслужили. Тому селяни зібралися в клубі на святковий концерт 3 листопада. Їх було море: стільцями заставили всі проходи, а двері навіть не зачинялися. Свято вдалося на славу, бо крім почесних гостей і місцевих талантів були ще й відомі тепер на всю країну, але такі народні виконавці.
«Я щаслива, – наголошує наша співрозмовниця, – що працюю в такій великій компанії і під безпосереднім керівництвом Ігоря Васильовича Данилюка, генерального директора ТОВ «Волочиськ-Агро». Цю Людину з великої літери поважає не лише весь колектив «Хлібороба», а й мешканці обох наших сіл – Жучківців і Олешківців. Його стиль і методи роботи надихають: він сам працює від зорі до зорі, досконало знається навіть на кожній дрібничці у виробничому процесі: чи-то рослинництво, чи-то тваринництво або механізація. Він любить і розуміє селянина, дбайливо ставиться до кожного працівника, проте дуже вимогливо – до себе і до керівників виробничих підрозділів».
А ще, зізнається Ніна Іванівна, керівникові краще за інших удається майже все. І з посмішкою розповідає, що не можна все абсолютно робити ідеально – все одно трапляються помилки, якісь прорахунки. «Я збагнула, що ми дещо не врахували при сівбі кормових культур. Ігор Васильович того дня ретельно ознайомився з роботою нашого господарства і вже збирався їхати додому, аж раптом почав звертати у бік «підгулялого» поля з конюшиною. Я так молила Господа, щоб шеф туди не зазирнув. І що більше я молила, то дужче він туди повертав. Побачив, і, по всьому відчувалося, що хотів посварити. Та коли зазирнув мені у вічі, то навіть посміхнувся, бо мені так було за свою помилку соромно. Я чесно зізналася, про що молилася. А він відповів: «Я також Бога просив показати мені те, де є недоліки. От він мені і допоміг». Тоді я усвідомила, що Данилюк і до Всевишнього вміє промовляти краще за нас. То нехай йому Бог в усьому допомагає!». Якби не Ігор Васильович, такої високої культури землеробства у компанії «Волочиськ-Агро» не було б – у цьому переконані всі, хто його знає та бачив, як він працює.
Згадуючи історію «Хлібороба», слід зазначити, що на момент приєднання до агрохолдингу «Астарта-Київ» господарство працювало: як кажуть, стояло на ногах. Слід зауважити, що на той час із 56 агроформувань Хмельницького району залишилися в живих лише 2, одне з яких очолювала Словіцька. Воно мало невеличке тваринництво і цілу низку пропозицій з боку різних інвесторів приєднати «Хлібороба» до себе. «Пропозиції були привабливі, – зізнається наша співрозмовниця. – Якби я тут все продала, то мені б вистачило. І керівником мене, можливо, залишили б. Однак залишили б працювати з десяток механізаторів – і все. А тваринництво прибрали б зовсім. Та на фермах же працюють люди! А як я мала б дивитися людям у вічі, йдучи повз них селом, або на зборах у школі, коли за пару років всі ті інвестори поклали б господарство на лопатки? Я в Жучківцях народилася і виросла. Тут пройшло все моє життя. Мама живе поруч. Я не могла цього допустити!»
Ніна Іванівна зізнається, що вдалася до певних хитрощів: на загальних зборах села, де агітували конкуренти і вже почали схиляти «крикунів» на свій бік, вона від імені «Астарта-Київ» пообіцяла селянам кращі умови роботи, і більші, ніж у конкурентів на 0,5%, виплати за оренду земельних паїв. Хоча на той час від працівників холдингу, зокрема, світлої пам'яті Петра Івановича Матвійчука, який опікувався в «Астарті» цукровою галуззю на Хмельниччині, надійшли лише загальні пропозиції про співпрацю, які не були деталізовані на папері.
А запевнити на зборах селян пристати на пропозицію агрохолдингу допомогло побачене господинею на власні очі життя-буття двох господарств у Старосинявському районі, які на той час уже працювали у складі «Астарти». Про свою розвідницьку місію вона розповідає так:
«Сідаю у свого старого УАЗіка, а таким міг їздити будь-хто, і їду в село Мшанець. Причому йду не до голів господарств, а на ферму, на тракторну бригаду – поспілкуватися з місцевими жителями. Тож дізналася з перших вуст, що людей тут не звільняють з роботи, що тваринництво нарощують, що лагодять стару сільгосптехніку і на ній дають працювати більш досвідченим механізаторам, а працьовитій молоді потроху додають нової і на ній навчають. Тож я вирішила, що нам такі інвестори підходять. А коли повернулася додому, а то був вечір п'ятниці, мене дівчата сповістили, що в Жучківцях твориться революція, і в неділю у нас, вочевидь, вже буде новий інвестор. Він, бач, після зустрічі зі мною засилав своїх гінців по хатах – за себе і краще життя агітувати…»
Зібравши у суботу своїх працівників, а то була здебільшого молодь від 20 до 35 років, Словіцька розповіла про те, що бачила і чула у Мшанці. І робітники рішуче й одностайно вирішили йти у неділю до клубу – відстоювати своє (!) господарство, бо чого мають вирішувати долю села лише власники паїв – літні люди, яких поманили більшим буханцем?
У Жучківцях місцевість посічена пагорбами: хто не приїде з чужих, пропонує зводити тут другий Буковель – на гірських лижах кататися. Земля розпайована: поділена на ріллю і сіножаті. Попри те, що оцінка землі була низькою, «Астарта» розраховується з людьми дуже щиро, на рівні з іншими більш родючими регіонами. Якщо перерахувати на гроші кількість виданого зерна, виходить по 4-5% від вартості паю. В Хмельницькому районі ці показники – одні з кращих.
Наразі в «Хліборобі» постійно працює 75 чоловік, з них майже третина – на фермі. Люди заробляють достойні гроші і за них прокладають водогін до хати, купують сучасну побутову техніку. Більшість продала домашню худобу, щоб не поратися з ранку до ночі біля корови, а за отримані кошти придбати собі, як кажуть, літр молока і поїхати у відпустку на відпочинок. Сільські мешканці хочуть жити, як у місті, користуватися всіма благами цивілізації. Ніна Іванівна це прагнення розуміє і всіляко підтримує.
Агрофірма «Хлібороб» як відокремлений підрозділ у складі ТОВ «Волочиськ-Агро» працює лише п'ять років. Створював товариство Ігор Данилюк, об'єднавши агропідприємства Хмельницької і Тернопільської областей, що входили до складу «Астарта-Київ». Ігор Васильович – справжній зубр хліборобської справи: він колишній голова знаного на весь СРСР колгоспу «Радянська Україна», що у зразково-показовому с.Кам'янки на Тернопільщині, депутат Верховної Ради СРСР останнього скликання. Нині «Волочиськ-Агро» об'єднує 22 відокремлені структурні підрозділи у 8-ми районах Хмельницької і Тернопільської областей, обробляє близько 43,3 тис. га землі. В структурі має реконструйований Наркевицький цукровий завод, потужністю майже 6 тис. тонн на добу, та новозбудовані Війтовецький елеватор на 36 тис. тонн одночасного зберігання і насіннєвий завод у с. Бокиївка.
За цей короткий час «Хлібороб» в складі товариства перетворився на сучасне агропідприємство з розвиненим рослинництвом і тваринництвом. У структурі сівозміни застосовують чотирьохпілку: цукрові буряки, кукурудза, соя, пшениця; вагоме місце посідають кормові культури, багаторічні трави. Найбільше вражає соя – її зібрали близько 30 ц/га, причому звичайної, бо в «Астарті» – табу на ГМ-культури.
До входження до складу агрохолдингу озимої пшениці збирали 18-20 ц/га, останніми роками вийшли на 50 ц/га. Щодо цукрових буряків, наголошує Ніна Словіцька, ніхто навіть і не мріяв, що може бути урожайність 600 ц/га на Жучковецьких полях, цих суцільних пагорбах і суглинках.
На ретельно відремонтованих фермах встановлено два молокопроводи, і тепер один оператор машинного доїння обслуговує 50 корів. Тож на фуражну корову «хлібороби» отримують тепер 6,6 тис. літрів молока, а є й такі рекордистки, що дають по 9 тисяч.
Якщо раніше влітку середньодобовий надій на фуражну корову становив 7 літрів, то тепер із триразовим доїнням, зі збалансованим одноманітним харчуванням і кормостолами – не менше 18 літрів круглий рік.
«До «Астарти» ми прийшли з 60 коровами, – наголошує керівник господарства, – а зараз вже дійне стадо становить 300 голів голштинізованої чорно-рябої породи. Одразу було закуплено племінних нетелей, і відтоді ми зайнялися племінною справою, тож наростили поголів'я власними силами».
Проте будь-які виробничі показники просто тьмяніють у порівнянні зі школою життя, яку пройшла п'ятдесятирічна Ніна Словіцька. Керівник одного з найпотужніших агропідприємств району за фахом – бухгалтер. Ніна Іванівна закінчила Шепетівський сільськогосподарський технікум за фахом бухгалтер, а згодом отримала вищу освіту у Хмельницькому університеті економіки і підприємства за спеціальністю облік та аудит. І більшість трудового життя пропрацювала головним бухгалтером колгоспу «Комуніст» в с.Жучківці, який згодом реформувався у КСП «Хлібороб». Наприкінці 1990-х його керівник сильно захворів, що неодмінно позначилося на господарстві. Весь тягар управління ліг на плечі головбуха: проведення виробничих нарад і зборів, підготовка планів, звітів тощо.
«31 січня 1999 року, – розповідає про своє призначення Ніна Іванівна, – сипав такий сніг і такий розгулявся мороз, що на вулицю навіть носа не хотілось казати. Проте до сільського клубу набилося повно людей, і пішли чутки, що мене висуватимуть на голову господарства. 
Заради мене на ці збори приїхали голова райдержадміністрації Володимир Анатолійович Цимбалюк і Віктор Йосипович Кропивницький – його заступник по селу і начальник районного сільгоспуправління. Володимир Анатолійович почав розповідати правду про гіркий стан господарства і про мою спроможність цей жах перемогти, причому так, що люди одностайно обрали мене головою. А як я могла сказати керівникам району і людям, які в мене повірили, що я не згодна? Мабуть, то мене батьки так виховали, щоб я взяла на себе таку відповідальність».
Батьки вдома благословили доньку на таку відповідальну роботу. Відтоді час промайнув швидко. Мама, Галина Адамівна, дякувати Богу, і досі порається по господарству. Її доброта і любов до людей передалася Ніні Іванівні. А батько, Іван Петрович Кметь, на жаль, раптово пішов з життя сім років тому. Саме від нього, впевнена його донька, в неї той міцний життєвий стрижень і віра в Бога, які допомогли свого часу приораному плугом в землю юнакові перебороти недугу, вивчитися на шофера, створити сім'ю і виховати дітей. До речі, рідний брат Ніни – Віталій Іванович, інженер-механік за освітою – тепер працює в агрофірмі її заступником. Взяти брата у поміч запропонував Ігор Васильович Данилюк, розуміючи, який тягар відповідальності лежить на ніжних жіночих плечах його підлеглої. Сама Ніна Іванівна ніколи не зважилася б до родинного управління господарством та й досі тягнула б керівну лямку самотужки.
«Я не бачила, як виросли діти, – зітхає засмучено жінка. – Я не бавилася з ними, як слід, не сиділа в декретних відпустках. Через два місяці після того, як народився Іван, я пішла на роботу. Сподівалася, що з появою Тетянки я вже більше буду вдома. Однак через чотири місяці мене змусили йти головним бухгалтером. Я почуваюся винною перед ними за те. І весь час навіть більше відчуваю їх не дітьми, а друзями, майже однолітками...»
Молодша дочка Тетяна два роки тому захистила кандидатську дисертацію і народила маленьку Катрусю. Син Іван – дуже чуйна людина, однак онучок Вадим, здається, з усіх найбільше любить бабусю. Якось на святі села він зовсім маленьким зі сцени без підготовки вітав Ніну Іванівну і закінчив словами: «Бабусенько, я хочу бути таким, як ти: працювати головою колгоспу!»
І це не дитячі забавки. Виявляється, він з двох рочків їздив з бабусею УАЗом по господарству. Щоразу, як приїжджає в гості, проситься з бабусею їхати в поле. «Як був маленьким, – згадує Ніна Іванівна, – я пообіцяла звозити його на цукровий завод. Нещодавно ми побували на нашому Наркевицькому цукрозаводі. Його зустрів директор і провів екскурсію по всьому підприємству – від кагатів до фасування цукру в мішки. Потому він наступні три дні розказував на уроках економіки, тепер є такий у 4-му класі, про цукрову галузь.
Щастя, коли Бог дає людині можливість реалізувати себе в житті, віднайти гарних учителів і виховати послідовників, запевняє Ніна Іванівна. А ще – працювати в сильному колективі однодумців, які прагнуть зробити рідну Україну заможною і красивою!
