СТРАТЕГІЧНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ АПК

У середині жовтня 2013 року відбулася вікопомна для вітчизняного сільського господарства подія: уряд ухвалив Стратегію розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року. Здавалося, це мало б стати ключовою новиною для обговорення в аграрному середовищі. Та дифірамбів творчому колективу Мінагрополітики, котрий розробляв документ, наразі не чути, хоча насправді Стратегія – документ потрібний і правильний.

Селяни не поспішають радіти новій Стратегії, бо на своєму віку вже їх бачили-перебачили: за останні п'ятнадцять років у сільському господарстві було розроблено і оприлюднено 47 (!) різних програм «розвитку, покращення та поглиблення». От тільки віз і нині не лише залишився «там», але навіть і «відкотився назад». Виникає слушне запитання: що тепер буде з цими програмами? Мабуть їх треба переглянути і чи відмінити, чи скорегувати відповідно до нової стратегії. Адже якщо Мінагрополітики на виконання Стратегії розробить єдину Програму, то необхідність у попередніх відпаде, тим більше, що їх нормативи і вимоги можуть вступати у колізію з новою Програмою розвитку АПК до 2020 року.

Натомість Стратегія не радує експертів зовсім з інших причин – занадто багато слів і обіцянок, занадто мало механізмів їх втілення. Радує, звісно, що така Стратегія взагалі з'явилася, проте запитань до неї чи не більше, ніж відповідей. Тому і намагаються розібратися фахівці АПК: що ж нам чекати в сільському господарстві? Особливу актуальність це питання набуло напередодні можливого підписання Асоціації з Євросоюзом.

Наскільки нова Стратегія відповідає запитам вітчизняних сільгоспвиробників та іноземних компаній, що працюють на нашому ринку, намагалися розібратися експерти на засіданні круглого столу, організованого міжнародною інвестиційною компанією SigmaBleyzer, аграрною компанією AgroGeneration та ВГО «Українська аграрна конфедерація».

Недоліки та прорахунки в Стратегії вишукували президент УАК Леонід Козаченко, директор компанії SigmaBleyzer Вадим Бодаєв, координатор аналітичного центру Аграрного союзу України Лариса Старікова, президент асоціації Земельний союз України Андрій Кошіль та експерт з сільського господарства міжнародного Фонду Блейзера Тамара Кірик, а захищав своє дітище директор департаменту економічного розвитку аграрного ринку Мінагрополітики Віталій Саблук.

Добре відомо, що подальший поступальний розвиток українського АПК і наближення його конкурентоздатності до світового рівня потребують значних інвестицій. Для того щоб «наздогнати» Європу, в аграрний сектор України потрібно, за приблизними підрахунками, вкласти $70 млрд. Наша держава таких грошей не має і в найближчому майбутньому не матиме, відтак кошти потрібно залучати на зовнішніх ринках. Та от біда – попри очевидні успіхи наших аграріїв, інвестор з українського села «втікає». Причини відомі  – «зарегульованість» агробізнесу та непередбачуваність законодавства створюють значні ризики для можливих інвесторів. Та ці два чинники хоч і болючі, проте мають «тактичний» характер. Головна причина – якраз у невизначеності аграрної політики. Гроші люблять тишу, а інвестори – чітку перспективу, бо вони вкладають кошти, щоб отримати прибуток.

Стратегія розвитку АПК мала б дати інвесторам чіткі відповіді на питання: які сектори галузі держава вважає пріоритетними, яким чином буде забезпечуватися права інвестора, що буде з українською землею тощо. Однак у переліку проблем аграрного сектору економіки, зазначених у Стратегії, дефіцит інвестицій та питання інвестиційного клімату взагалі не згадуються. А серед задекларованих цілей Стратегії зазначено лише підвищення рівня інвестиційної привабливості галузей аграрного сектору.

Декларуючи успіхи АПК, наша держава в аграрній політиці все ще перебуває на роздоріжжі. З одного боку – приємно рапортувати про рекордні урожаї, «призові» місця у світовій торгівлі зерном, лідируючі позиції на олійному ринку, ринку курячих яєць тощо. Проте все це – заслуги крупних вертикально інтегрованих агрохолдингів, котрих у нас м'яко кажучи, недолюблюють. Саме тому основний акцент і в Стратегії, і в програмі «Рідне село» робиться на підтримці розвитку дрібного і середнього фермерства аж до одноосібних селянських господарств, а от для агрохолдингів місця не знайшлося зовсім.

Уже давно точаться дискусії про форми господарювання на селі – кому віддати перевагу: крупним аграрним підприємствам чи сімейним фермам? Розробники Стратегії наполягали на терміні «селоутворююче господарство» та врешті зійшлися на визначенні «господарство з високою соціально-економічною роллю для сільських громад». Тобто опора робиться все-таки на малі сімейні ферми та їх кооперативи. Чому? Бо крупні аграрні підприємства наразі працевлаштували 620 тис. осіб з 14,2 млн мешканців сільської місцевості. В той же час особисті селянські господарства дають роботу 4,3 млн особам. За оцінками Мінагрополітики, вони дають повну або часткову зайнятість ще 7-9 млн громадян.

Причому 20-25% цих ОСГ працюють не для власного забезпечення продовольством, а для реалізації його на ринку, тобто мають економічну мотивацію. Принагідно у нас люблять нагадати, що крупні агропідприємства дають 45% валового продукту АПК, а 55% – саме одноосібники. От лише забувають додати, що увесь експортний потенціал створюється якраз крупними агропідприємствами, а дрібні – виконують функцію забезпечення продовольчої безпеки. Завдання держави, особливо на порозі підписання асоціації з ЄС, – дати можливість цим малим формам господарювання ввійти в організований ринок. Бо наразі склалася ситуація, коли товар на ринку є, а товаровиробника де-юре – немає.

Обидва шляхи розвитку – і крупний агробізнес, і дрібні сімейні ферми – мають свої переваги і недоліки. Важко не погодитися з необхідністю підтримувати соціальну сферу і традиційний уклад життя на селі, та як поєднати це з бажанням вирощувати 100 млн тонн зернових, збільшувати щороку обсяги експорту вітчизняної сільськогосподарської продукції на 3-4 відсотки? Важко повірити у реальну можливість плодотворної співпраці гігантів з карликами, потрібно обирати щось одне. І головний аспект у виборі, як завжди, – гроші.

Поціновувачі сімейних ферм часто приводять приклад Євросоюзу, мовляв там сімейні ферми – основа сільського господарства. Згоден, проте не варто забувати, що на процвітання такої моделі АПК витрачається 42-45% усього бюджету Євросоюзу. Якщо європейських фермерів поставити в умови, за яких працює український селянин, котрий отримує аж 1,5% держпідтримки, боюся, що на Європу чекатиме голод.

Чи в змозі Україна здійснювати настільки масштабну держпідтримку своїх фермерів? Питання риторичне: ні в процентному відношенні, ні тим більше в абсолютних цифрах, навіть у віддаленій перспективі такої держпідтримки не буде. За рахунок яких чинників тоді буде конкурувати з європейським фермером сімейна українська ферма? Хіба що за рахунок оплати праці та наповнення соціальних фондів, через плачевний стан котрих якраз і потерпає сільська інфраструктура. І дуже тішить, що у Стратегії прямо зазначено про необхідність збереження пільгового оподаткування АПК, бо без цього механізму він взагалі не виживе.

Хоча й тут є певні сумніви. Правда, зазвичай, не пишеться великими буквами, особливо, якщо цю правду поки що невигідно публікувати, проте деталі все одно видадуть з головою. От хоча б структура тексту: спершу йде пасаж про «створення прозорих інструментів системи оподаткування аграрного сектору», і лише потім – про «забезпечення стабільної системи державної підтримки», та й то про «перехід до переважно компенсаційних виплат».

Непокоїть аграрну спільноту і можлива монополізація ринку землі новоствореним Державним земельним банком, котрий має переважне право на купівлю земельних ділянок, особливо на першому етапі – в період дії мораторію на купівлю-продаж землі. Якщо наразі держава не готова до повноцінного ринкового обігу землі, то не треба і город городити – спершу підготуватися, а потім відкривати ринок для усіх, а не «спершу їмо твоє, а потім – кожен своє». Недосконалим видається і задеклароване в Стратегії намагання обмежити коло осіб, що мають право набуття пріоритетного права користування (власності) землями сільськогосподарського призначення особами, які проживають у сільській місцевості та господарюють виключно та переважно з використанням власної праці. Незрозумілою залишається і позиція держави стосовно максимального обсягу земельного масиву, що може перебувати у власності (поки що в оренді). В Україні успішно працює багато агропідприємств, земельний банк яких обчислюються сотнями тисяч гектарів. Якщо плани обмежити земельний банк є, то варто було б їх озвучити, інакше стратегічний інвестор залишається невмотивованим вкладати кошти – а раптом завтра вийде якийсь указ (закон, постанова), і його господарство розріжуть по-живому?

Ну, а про удосконалення регуляторної політики в аграрному секторі взагалі написано такими словами, котрі радше заплутують, ніж прояснюють: ну що означає «створення регуляторної системи на засадах державно-приватного партнерства, впровадження ризикоорієнтованого підходу під час здійснення державного контролю»? Тим часом як саме зарегульованість АПК є основним каменем спотикання для розвитку галузі та залучення інвестицій. Хіба це нормально, коли в одному районі Київської області, де проживає 28 тис. осіб, у аграрному секторі плідно працюють 840 усілякого роду інспекторів?

Головні завдання, вирішити які, на думку розробників, мала стратегія, це, по-перше – відійти від радянської моделі планування, коли розвиток економіки оцінювався лише за показниками ефективності, продуктивності тощо. Наразі потрібно оцінювати рішення і з точки зору екології, і з точки зору впливу на соціальну сферу.

По-друге – однією з підвалин Стратегії повинна бути програма «Рідне село», адже третина населення проживає в сільській місцевості, і традиційно ці громади монозалежні від одного виду господарського діяльності – сільськогосподарського виробництва.

Мінагрополітики розраховує, що за 10-20-50-70 років інші галузі зайдуть у сільську економіку – наприклад, легка промисловість чи туризм. Але наразі цього не сталося, тому завданням стратегії було відшукати спосіб, у який аграрна економіка створювала б економічне підґрунтя для діяльності сільських громад.

І, по-третє – основним рушієм розвитку внутрішньої економіки має стати збільшення внутрішнього попиту. Ті 14 мільйонів осіб, що проживають у сільській місцевості, якраз і є потенційними носіями внутрішнього попиту на продукцію легкої промисловості, будівельної галузі. Зростання доходів на селі буде давати мультиплікаційний ефект для всієї економіки держави.

У міжнародному розподілі праці український агропромисловий комплекс має чи не найкращі серед інших галузей перспективи, тому держава вважає, що вигоди від експорту продукції АПК мають якомога повніше отримати ті самі 14 мільйонів сільських мешканців. Тоді вони зможуть конвертувати їх у внутрішній попит на продукцію інших галузей вітчизняної економіки. Якщо експорт такий важливий, чому тоді в тексті Стратегії немає жодного слова про удосконалення транспортно-логістичної інфраструктури експорту та аграрного ринку в цілому?

* * *

Наразі в Міністерстві аграрної політики та продовольства України вже приступили до розробки Державної програми розвитку аграрного сектору економіки до 2020 року. Тобто ухвалена урядом Стратегія – документ скоріше концептуальний, який говорить про мету і цілі, принципи і напрямки. Програма ж говоритиме про шляхи, способи чи конкретні механізми, впровадження яких дозволить реалізувати поставлені Стратегією цілі.